Розділ «Левіафан»

— Я його дядько, я б хотів побачити корабель.

Він сам здивувався власній сміливості. Таж так: уже не колишній континентальний Нісен Піченик розмовляв з озброєним матросом, не Нісен Піченик із материкових Прогродів, а цілком новий чоловік із душею, яка вихлюпнулася назовні, так би мовити, вивернутий чоловік, океанський Нісен Піченик. Йому самому здавалося, ніби він вийшов не з потяга, а просто з моря, з глибин Чорного моря. Вода видавалася йому такою рідною, яким ніколи не було для нього містечко Прогроди, де він народився і жив. Усюди, куди він дивився, були кораблі й вода, вода і кораблі. В білі, мов цвіт, чорні, мов ворон, і червоні, мов корали, — так, коралово-червоні — борти кораблів, човнів, баркасів, яхт і катерів ніжно билася, вічно хлюпочучи, вода, — ні, навіть не билася, а гладила кораблі тисячами хвильок, що були немов одразу і язиками, і руками, водночас язичками і ручками. Чорне море аж ніяк не чорне. Вдалині воно синє, як небо, а зблизька зелене, мов лука. Тисячі проворних рибок стрибали, підскакували, прослизали, звивалися, мчали і пролітали, тільки-но у воду хтось кидав шматок хліба. Над портом напиналося безхмарне синє небо. Назустріч йому здіймалися корабельні щогли і комини.

— Що це? Як це називають? — без упину запитував Нісен Піченик. Це щогла, а це ніс, ось рятівні пояси, існують відмінності між баркасом і шлюпкою, вітрильником і пароплавом, щоглою і комином, крейсером і торговельним кораблем, палубою і кілем, носом і кормою. Сотня нових слів одразу ринули в бідолашну, але веселу голову Піченика. Після довгого чекання він отримав дозвіл (як виняток, сказав старший унтер-офіцер) оглянути крейсер і провести свого небожа. З’явився навіть сам пан помічник капітана, щоб побачити єврея-крамаря на борту крейсера російського імператорського військово-морського флоту. Його високородіє помічник капітана сміявся. Лагідний вітер обвівав довгі поли чорного сюртука худого рудого єврея, всі зглядалися на його потерті, не раз залатані смугасті штани в тьмяних чоботях по коліно. Юдей Нісен Піченик забув навіть приписи своєї релігії. Він скинув капелюха перед осяйною біло-золотою пишнотою офіцера, і його руде кучеряве волосся тріпотіло на вітрі.

— Твій небіж — добрий матрос! — похвалив Комровера його високородіє пан офіцер.

Нісен Піченик не знайшов ніякої підходящої відповіді й тільки всміхнувся, ні, він не сміявся, а безгучно всміхнувся. Його рот розкрився, видніли великі жовтуваті конячі зуби і рожеві ясна, а мідно-червона цапина борідка звисала майже на груди. Він розглядав штурвал, гармати, йому дозволили подивитись у підзорну трубу, і, знає Господь, далеке стало близьким, а те, чого давно вже немає, все-таки є тут, за скельцями. Господь дав людям очі, це правда, але що таке звичайні очі проти очей, які дивляться в бінокль? Господь дав людям очі, а водночас і розум, щоб вони винайшли підзорну трубу і збільшили силу своїх очей! Сонце світить на палубу, посилає проміння на спину Нісена Піченика, а проте йому не жарко. Адже над морем споконвіку дме вітер, так, він, здається, виходить із самого моря, вітер із морських глибин.

Зрештою настала мить прощання. Нісен Піченик обняв молодого Комровера, вклонився помічникові капітана, потім матросам і зійшов із панцерного крейсера.

Піченик збирався одразу після прощання з молодим Комровером повернутися в Прогроди. Але все-таки лишився в Одесі. Він бачив, як відплив панцерник, матроси, які були в порту, вітали його й махали синіми хусточками з червоними смужками. Піченик дививсь, як відпливало ще багато інших кораблів, і махав усім незнайомим пасажирам. Адже він щодня ходив у порт. І щодня дізнавався щось нове. Чув, наприклад, «підняти якір», і знав, що це означає, або «напнути вітрила», «зняти вантаж», «вибирати линви» й таке інше.

Щодня він бачив багато молодиків у матроському вбранні, які працювали на кораблях, видиралися на щогли, бачив, як ті молодики гуляють вулицями Одеси. Рука в руку, цілий разок матросів, які займали вшир усю вулицю, і йому ставало тяжко на серці, що він не має дітей. Піченик бажав собі в такі години синів та онуків і — тут не було жодного сумніву — він усіх їх послав би в море, вони б стали матросами. А тим часом його дружина, неплідна і бридка, сиділа вдома, в Прогродах. Тепер вона продавала коралі замість нього. А чи вміє вона взагалі продавати? Чи знає вона, що означають коралі?

Але в одеському порту Піченик швидко забув обов’язки пересічного єврея з Прогродів. Він уже не ходив уранці та ввечері до синагоги проказувати приписані законом молитви, а молився вдома, похапцем і без щирих думок про Бога, молився, власне, як грамофон, язик машинально повторював звуки, закарбовані в мозку. Чи бачив коли-небудь світ такого єврея?

Удома, в Прогродах, була тим часом пора коралів. Нісен Піченик добре знав про це, але був уже не колишнім континентальним Нісеном Пічеником, а новим, новонародженим океанським.

Я маю досить часу, казав він собі, щоб повернутися в Прогроди! Що я там міг би втратити? Зате скільки ще маю здобути тут!

Піченик три тижні прожив у Одесі і щодня з радісним серцем насолоджувався морем, кораблями і рибками.

То була перша відпустка в житті Нісена Піченика.

6

Повернувшись додому в Прогроди, Піченик помітив, що в нього пропало не менше, ніж сто шістдесят рублів, якщо врахувати дорожні витрати. Але дружині і всім, хто запитував його, що він так довго робив на чужині, казав, що залагодив у Одесі «важливі ґешефти».

Тієї пори почалися жнива, і селяни вже не ходили так часто в ярмаркові дні. Як і щороку протягом цих тижнів, у домі торгівця коралями тихішало. Низальниці йшли додому вже надвечір. Увечері, коли Нісен Піченик повертався з синагоги, його чекав тепер не дзвінкий спів вродливих дівчат, а тільки дружина, звичайна тарілка з цибулею та редькою і мідний самовар.

І все-таки — згадуючи дні в Одесі, про ділову безплідність яких не знала жодна інша людина, крім нього — торгівець коралями Піченик припасувався до звичайних законів своїх осінніх днів. А невдовзі вже думав, щоб за кілька місяців знову послатися на важливі ґешефти і поїхати в інше портове місто, скажімо, в Петербург.

Матеріальної скрути Піченик не боявся. Всі його гроші, нагромаджені протягом багаторічної торгівлі коралями, лежали, ненастанно породжуючи відсотки, в Пінкаса Варшавського, шановного лихваря громади, який нещадно вибивав усі борги, але сумлінно виплачував усі відсотки. Тож Піченику годі було боятися матеріальної нужди, а оскільки він був бездітний, то не треба було дбати й про нащадків. Тож чом би не поїхати до ще одного з численних портів?

Невдовзі торгівець коралями вже снував плани на наступну весну, як раптом у сусідньому містечку Сучках сталося щось незвичайне.

У тому містечку, такому ж малому, як і батьківщина Нісена Піченика, містечко Прогроди, один чоловік, якого доти в усьому краї, ніхто не знав, відкрив крамницю з коралями. Того чоловіка звали Єньо Лакатош, і він походив, як невдовзі дізналися люди, з далекої країни Угорщини. Він розмовляв російською, німецькою, українською і польською мовами, — атож, залежно від потреби, а коли часом кому хотілося, пан Лакатош розмовляв ще й французькою, англійською та китайською. Він був ще молодий, мав гладеньке синьо-чорне напомаджене волосся і, до речі, був єдиним чоловіком в усій широкій окрузі, що вдягав лискучий твердий комірець, краватку і ходив на прогулянки з ціпком із золоченою головкою. Цей молодик прибув у Сучки кілька тижнів тому, заприязнився там із різником Микитою Кольчином і так довго обробляв його, аж поки той вирішив почати разом із Лакатошем торгівлю коралями. Крамниця з яскраво-червоною вивіскою мала назву «М. Кольчин і К.».