Розділ «Левіафан»

— Не гнівайтесь на нього, я був разом з ним у шинку, він трохи випив.

— Ви, Нісен Піченик, торгівець коралями, були з ним у шинку? — здивувався старий Комровер.

— Так, я! — відказав Піченик. — Доброго вечора! — І пішов додому. Всі його вродливі низальниці ще сиділи за чотирма столами і співали, ловлячи коралі тоненькими голочками в тендітних руках.

— Дай мені одразу чаю, — мовив Нісен Піченик дружині. — Мені треба працювати.

Проковтнув чай і, поки його гарячі пальці перебирали велику, ще не посортовану купу коралів, відчуваючи їхню приємну рожеву холоднечу, його бідолашне серце блукало по далеких і бурхливих шляхах могутніх океанів.

У голові Піченика горіло і бурхало. Проте він розважливо скинув капелюха, дістав торбинку з грошима і знову заховав її на грудях.

4

Наближався день, коли матрос Комровер знову мав повернутися на свій крейсер, і то в Одесу, і серце торгівця коралями щеміло і тужило. Адже молодий Комровер був єдиним моряком в усіх Прогродах, і Господь тільки знає, коли він знову приїде у відпустку. Якщо він поїде геть, уже ніхто ніде не розповість про моря світу, тоді тільки випадково можна буде натрапити на щось у газетах.

Був кінець літа, а втім, гарячого літа, без хмар, без дощів, і тільки споконвіку лагідний вітер волинської рівнини давав трохи руху і прохолоди. Ще два тижні — й почнуться жнива, селяни з сіл уже не ходитимуть у ярмаркові дні купувати коралі в Нісена Піченика. Тож у ті тижні був сезон коралів. Щодня зграйками і гуртами навідувались покупниці, низальниці насилу встигали виконувати роботу, доводилось цілу ніч нанизувати й сортувати. Гарної надвечірньої пори, коли призахідне сонце посилало прощальне золоте вітання крізь заґратовані вікна Піченика і купки коралів різних типів і забарвлень спалахували, сумовито і водночас утішно полискуючи, наче кожен окремий камінчик мав крихітне світло у своєму тоненькому отворі, селяни, веселі та розігріті, приходили забирати селянок; їхні важкі, підбиті цвяхами чоботи рипіли на кам’яних плитах подвір’я, а у вузликах із синіх та червонястих носових хустинок вони несли срібні та мідні монети. Селяни вітали Нісена Піченика обіймами і поцілунками, зі сміхом і сльозами, наче зустріли давнього приятеля, якого не бачили і якого їм бракувало десятки років. Вони добре порозумівалися з ним, навіть любили його, цього спокійного довготелесого рудого єврея зі щирими, а інколи замріяними порцеляново-синіми очима, в яких проступала прямота, чесність дій, розум фахівця і водночас наївність людини, яка ніколи не виїздила з містечка Прогродів. Дати раду селянам було нелегко. Бо вони, хоч і знали торгівця коралями як одного з украй нечисленних чесних крамарів свого краю, все-таки завжди пам’ятали, що він єврей. Крім того, їм давало насолоду торгуватися. Спершу вони затишно вмощувалися на стільцях, дивані і обох широких дерев’яних подружніх ложах із високими матрацами. Чимало навіть лягали в чоботях, до підошов яких поприлипало срібно-сіре болото, на ліжка, диван і просто на підлогу. З широких кишень своїх полотняних штанів або з припасів на підвіконні вони брали розсипний тютюн, відривали білі краї старих газет, які лежали в кімнаті Піченика, і скручували цигарки, бо навіть заможні з-поміж них вважали цигарковий папір за розкіш. Густий синій дим дешевого тютюну і грубого паперу виповнював помешкання торгівця коралями, і цей золотавий, пронизаний сонцем синій дим повільно виходив клубами надвір крізь квадрат загратованого відчиненого вікна. У двох мідних самоварах — навіть у них відображувалося надвечірнє сонце — на столі посеред кімнати гріли гарячу воду, і не менше, ніж п’ятдесят дешевих склянок із зеленавого скла з подвійним денцем передавали від рук до рук, наповнені парким брунатно-золотим чаєм і горілкою. Давно, ще зранку, селянки годинами торгувалися за ціну тих або тих разків коралів. А тепер ціна вибраних прикрас видавалася їхнім чоловікам зависокою, і торги починалися знову. То була затята боротьба, худорлявий єврей сам мав змагатися проти численного тлуму пожадливих і недовірливих, дужих і часом небезпечно сп’янілих чоловіків. Із-під чорного шовкового ковпака, який Нісен Піченик одягав удома, на вкриті ріденьким волоссям і засіяні ластовинням щоки, а звідти на руду цапину борідку стікав піт, волосинки бороди склеювались, тож увечері після боротьби він був змушений розчісувати її залізним гребінцем. Зрештою Піченик, незважаючи на властиву йому дурість, брав гору над усіма своїми покупцями. Бо з усього великого світу він знав тільки коралі, а селяни — тільки свою батьківщину, і він знав, як сортують і нанизують коралі і як треба переконувати селян. Надто вже впертим і затятим він давав так званий додаток, тобто дарував їм по тому, як вони вже заплатили ціну, яку, щоправда, він називав не одразу, але потай прагнув отримати, ще малесенький разочок коралів із дешевих камінчиків, призначений дітям, щоб вони носили його на шиї або на зап’ястку, і безперечно помічний супроти недобрих очей неласкавих сусідів і лихих відьом. Під час торгів Піченик мав звертати пильну увагу на руки своїх покупців і завжди придивлятись до висоти та обсягу купок коралів. Ох, то була нелегка боротьба!

А от цього року наприкінці літа Нісен Піченик був незосередженим, майже неуважним, не цікавився покупцями і торгівлею. Вірна дружина, що вже багато років, як звикла до його мовчазності та дивацтв, помітила ту неуважність і дорікнула чоловікові. Ось він задешево продав низку коралів, а ось не помітив дрібної крадіжки, сьогодні не дав додатка одному давньому покупцеві, натомість учора віддав якомусь новому і байдужому цінний разок коралів. У домі Піченика ніколи не було сварок, а в ці дні спокій покинув торгівця коралями, і він сам відчув, що байдужість, звичайна байдужість до дружини, раптом обернулась огидою до неї. Так, він ніколи не міг задушити власноруч — як чинив кожен у Прогродах — бодай одну з численних мишей, які щоночі потрапляли до пасток у його домі, і за певну плату віддавав полонених тваринок для остаточного знищення водоноші Савлу, а тепер цей тихий і мирний Нісен Піченик якось жбурнув у голову дружині, що своїм звичаєм докоряла йому, важку низку коралів, хряпнув дверима, пішов із дому й подався на край великого болота, далекого родича великого океану.

За два дні до від’їзду матроса в торгівця коралями раптом з’явилося бажання провести молодого Комровера до Одеси. Такі бажання виникають зненацька, навіть блискавка — ніщо проти них, і влучають точнісінько в те місце, де й зародилися: в людське серце. Б’ють, так би мовити, по місцю свого народження. Таким було й бажання Нісена Піченика. А від цього бажання до рішення шлях був уже недалекий.

Уранці того дня, коли мав поїхати молодий матрос Комровер, Нісен Піченик сказав дружині:

— Мені треба поїхати на пару днів.

Дружина ще лежала в ліжку. Була восьма година ранку, торгівець коралями щойно повернувся з синагоги після ранкової молитви.

Дружина підвелася й сіла. Зі скуйовдженими ріденькими косами, без перуки, з жовтуватими рештками сну в кутиках очей, вона видалася йому чужою і навіть неприязною. Її вигляд, її несподіванка, її переляк, здається, цілковито виправдали його постанову, яку він і сам ще вважав за відчайдушно сміливу.

— Я їду в Одесу! — заявив він зі справжньою ненавистю. — За тиждень я повернуся, якщо буде ласка Божа!

— Тепер? Тепер? — аж затиналася дружина поміж подушок. — Тепер, коли ходять селяни?

— Саме тепер! — відрубав торгівець коралями. — Я маю важливі справи. Спакуй мої речі!

З лихою і повною ненависті насолодою, яку Піченик раніше ніколи не відчував у своїй душі, він дививсь, як дружина підводиться з ліжка, дививсь на її огидні пальці та жирні ноги під довгою сорочкою, на якій видніли де-не-де чорні цятки, сліди від бліх, і слухав давно знайомі зітхання, звичайну й незмінну ранкову пісню цієї жінки, з якою його не пов’язувало ніщо, крім далекого спогаду про кілька ніжних нічних годин і звичайного страху перед розлученням.

А водночас у душі Нісена Піченика радів якийсь чужий і все-таки давно знайомий голос: Піченик їде до коралів! Він їде до коралів! Нісен Піченик їде на батьківщину коралів!..