Розділ «Сто днів»

— А кітель справді синій? — запитав імператор. Він ніколи не вмів до ладу розрізняти барви, цієї миті він думав, власне, не про кітель і його колір, а про те, що йому інколи здавалося, ніби він не може відрізнити червоний колір від зеленого. Якось, він уже не пам’ятав точно, коли і де, він бачив на луці, як кров із рани полеглого тече на зелену траву, і йому здалося, що людська кров набула кольору трави. Тоді він злякався. Він давно вже забув цю сміховинну подію, а тепер знову згадав про неї, одягнувши кітель. — Синій? — перепитав імператор.

— Кітель Вашої Величності зелений, — відповів слуга.

Імператор бачив краще в дзеркалі. Кілька секунд, протягом яких він ретельно розглядав себе в дзеркалі, йому здавалося, ніби він насправді не жив, ніби все було тільки грою, і сьогодні, і завжди. Саме отак, він спостерігав не раз, його приятель актор Тальма мав звичай розглядати себе в дзеркалі перед якою-небудь зі своїх видатних сцен. Справжній імператор Наполеон був прихований глибоко всередині, в останньому закутку його серця, справжній імператор ніколи не показувався. Все на землі було грою і безглуздою сценою, і він сам, імператор Наполеон, грав тепер роль імператора Наполеона, що віддається в руки ворога. Саме тому він скинув цивільний одяг і вбрався в мундир; він хотів податися до ворога точнісінько таким, яким його намалювали на сотнях тисяч портретів, що зображували його в усьому світі.

— Зелений і синій кольори, — проказав імператор, немов розмовляв зі своїм дзеркальним відображенням, — я ніколи не вмів точно розрізняти.

Слуга здригнувся. Він ніколи не чув, щоб імператор розмовляв отак.

— А одного разу, — розповідав далі імператор, — я навіть думав, що людська кров аж ніяк не червона.

— Авжеж, Ваша Величносте! — збентежившись і знову здригнувшись, промовив слуга.

Голоси під вікнами погучнішали. Люди вантажили багаж імператора і його супровідників. Імператор підійшов до вікна, визирнув, завмер.

— Мій друже, — сказав він після довгої мовчанки і обернувся, — це моя остання ніч у Франції.

— Тоді це має бути і моя остання ніч, коли на те пішло, — пробурмотів слуга.

— Підійди сюди! — звелів імператор. — Добре придивись до всього!

Слуга підступив до нього, і обидва довго мовчки і непорушно стояли поряд коло вікна.

Небо проясніло, над морем ворушився срібний туман, знявся вітер, тихо і лагідно бряжчали шибки.

— Пора! — озвався імператор. — Ми йдемо!

Вони пішли. Імператор попереду, твердою ходою, з піднятою головою, в сліпучих білих штанах, у лискучих чоботях, щокроку жалісливо дзенькали його остроги. Рано прокинувшись, острівні рибалки непорушно і з непокритими головами стояли перед своїми хатинами. Під ногами імператора і його супроводу рипіла жорства. Чулися людські кроки, відлуння жорстви, інколи квилили чайки. Баркас із напнутими вітрилами вже чекав. Імператор сів у баркас. Навіть не озирнувся.

Дув легенький бриз. Виднів корабель «Беллерофонт».

Коли приплив баркас забрати імператора, ліворуч із моря зійшло сонце і, червоне й могутнє, повільно котилося вгору над ясним обрієм. Густа зграя білих чайок піднялася над молом і невтомними табунцями з криками пролітала над баркасом.

Уже не чулося нічого, крім квиління чайок і ніжного плюскоту хвиль об човен. Матроси нараз вигукнули: «Хай живе імператор!» Підкидали капелюхи в повітря й кричали: «Хай живе імператор!» Чайки злякано полетіли вдалечінь.

Це востаннє, думав імператор, я чую цей заклик. Аж до цієї миті він ще сподівався, грав роль, як уночі перед дзеркалом: він не сам імператор Наполеон, а комедіант, що грає його роль. Натомість матроси, які кричали: «Хай живе імператор!», не грали роль. Ох, то була не сцена! Був імператор, який справді йшов, щоб умерти, і матроси кричали на повні груди: «Хай живе імператор!»

Ступивши на борт «Беллерофонта», імператор відчув, як йому на очі набігають сльози. Але ж не можна, щоб їх бачили. Імператор Наполеон не повинен плакати.