Розділ «Сто днів»

— Лорнет! — крикнув він.

Йому подали лорнет. Він добре знав його! Через це скельце він спостерігав багато битв, підглядав за ворогами, розгадував їхні плани. Тепер він притьмом підніс його до очей. Гарячі сльози скотилися в чорні заглибини, миттю затуманили скельця, а імператор удавав, ніби пильно розглядає море. Він повертався праворуч і ліворуч, і всі, хто бачив його, вважали, ніби він дивиться то на море, то на берег. Натомість імператор нічого не бачив крізь те скло, лише відчував гарячі сльози, і кожна сльозина видавалася йому такою великою, як ціле море. Імператор щільно притискав скельця до орбіт, опустив голову, капелюх прикривав йому обличчя. Він щосили напружився, щоб стримати сльози. Опустив лорнет. Аж тепер він бачив берег Франції, що видавався чудовим і веселим, привабливим і повним насолод.

— Назад! — тихесенько мовив він і знав, що вже нікому не може наказувати. На спокійній поверхні моря в мільйонах дрібнесеньких хвильок вигравало срібне сяєво сонця. Море було широким, більшим за всі бойовища. Було воно більшим і за бойовище під Ватерлоо. Всі великі бойовища імператора вишикувались тепер одне за одним над безмежним дзеркалом моря. Імператорові здавалося, наче він побачив усі свої бойовища, розкладені на просторій і блискучій поверхні моря, а також багато полеглих, із чиїх відкритих ран витікала кров. Море було зеленим, наче лука, мертві лежали на луці, а найближче — малий барабанщик, ще хлопчик, із личком, прикритим червоно-синьою хусточкою, яку імператор подарував колись усім солдатам своєї армії і на якій були позначені всі його бойовища.

Підійшов капітан корабля. Привітався й зупинився за три кроки від імператора.

— Я віддаю себе під захист вашого володаря і ваших законів, — сказав Наполеон. Кажучи ці слова, він думав про інші, набагато гучніші: «Я йду у вашу в’язницю!»

XIII 

Матроси взяли зброю на караул. Ох! Вони беруть рушниці на караул по-іншому, ніж французькі солдати, ніж чоловіки Франції! Це англійські солдати, вони перемогли імператора, а виконувати військові вправи не вміють! В імператора раптом прокинулось давнє, просте, дитяче бажання солдата показати матросам, як треба брати зброю на караул. Тієї миті він забув, що великий і переможений, що він найбільший переможений імператор, бо був колись малим офіцером-інструктором, який навчав французьких військових вправ, тож він узяв в одного з матросів у бездоганно вишикуваному ряду рушницю з рук, показав йому, як у французькій армії беруть зброю на караул, і сказав:

— Отак, мій сину! Отак у нас беруть рушницю на караул!

Виконуючи цю просту вправу, імператор думав про якогось безіменного солдата своєї великої армії і чув при цьому величний безсмертний спів «Марсельєзи», яку грали його військові оркестри, коли зброю брали на караул.

Імператор віддав матросові рушницю і пішов за капітаном, той показав йому підготовану для нього каюту. Зайшовши до каюти, імператор мовив:

— Лишіть мене самого! — і то так сильно і гучно, що всі здивувались і, приголомшені, на мить заціпеніли і лише потім пішли до дверей. Імператор лишився сам і оглядав каюту. Вона була простора й мала два великі круглі вікна, то була кімната з двома очима, двома очима сторожа. Крізь ці очі, думав імператор, море, неприязне море день у день, тиждень за тижнем спостерігатиме мене. Море завжди було моїм ворогом! І яким ще ворогом! Море не поховає, не проковтне мене! А понесе мене до берега, який буде ще більшим ворогом, ніж воно само!

Цієї миті невеличкі дзиґарі на столі стали бамкати восьму годину, і, тільки-но відлунав восьмий удар, із них почувся спів «Марсельєзи», тоненький, ніжний, майже тремтячий спів. Здавалося, ніби маленькі дзиґарі виплакують наймогутнішу й наймужнішу мелодію світу. Пісня тоненько й несміливо виходила з нутрощів інструменту, звучала так, немов мелодія оплакувала саму себе, звучала, як звучать мелодії з того світу, як мертва «Марсельєза», що й далі лунає. Проте імператор, слухаючи її, чув могутній спів сотень тисяч горлянок, а водночас і вигуки «Хай живе імператор!», могутні заклики сотень тисяч живих серць, пісню французького народу, пісню битв і пісню свободи: той, хто на самоті співає її для себе, стає товаришем мільйонів, а той, хто співає разом з іншими, стає рівнею їм і рідним братом мільйонів. Це пісня простих людей і водночас пісня гордих людей. Це пісня життя і пісня смерті. Народ Франції, народ імператора, співав її, коли йшов на битви, на його битви, і коли повертався з битв. Навіть поразки ця пісня обертала в перемоги. Вона перемогла навіть мертвих і надихала живих. То була пісня імператора, так само як фіалки — його квіти, а бджоли — його істоти. Почувши несміливий, тоненький голосок дзиґарів, імператор спершу перелякався, заціпенів, зрештою підніс руки до обличчя, хотів заплакати, але не міг. Ще довго по тому, як відспівали дзиґарі, він стояв отак посеред каюти під наглядом двох мертвих круглих вікон. Згаслим голосом погукав слугу, що, як він знав, стоїть під дверима:

— Маршане, — гукнув він, — зупини дзиґарі! Я вже не можу чути «Марсельєзу»!

— Ваша Величносте, — заперечив слуга, — я не чую «Марсельєзи».

— А я чую її, — тихо наполягав імператор. — Я чую її. Тихо, Маршане! Прислухайся! Тоді ти почуєш!

Хоча дзиґарі давно вже мовчали, і годі було почути щось інше, крім тихенького плюскоту хвиль об борти «Беллерофонта», слуга Маршан удав, ніби прислухається, і за хвилину мовив:

— Так, Ваша Величносте, я чую «Марсельєзу».

Підійшов до невеличких дзиґарів, нібито щось покрутив там і доповів:

— Величносте! Вони більше не грають!

Цієї миті в шибку вдарилась чайка.