Розділ «Сто днів»

Наступного вечора Анжеліна знову побачила сина. Його полк розмістився в іншій казармі, втратив більшу частину солдатів і був розбитий та принижений, повернувшись після поразки. Там ще були два унтер-офіцери з колишніх часів, вони навіть упізнали Анжеліну, а їй здавалося, ніби вона зустрілася з добре знайомими любими привидами. Вони були вже не з імператорським орлом, а з королівськими лілеями. Були вже не солдатами імператора, а підданими короля. Навіть малий Паскаль видався Анжеліні вбраним у похмуру ганьбу. Спершу малий простер руки, але одразу опустив їх. А коли Анжеліна заплакала, взяв її руку й поцілував. Із ківером він був майже такий самий заввишки, як і вона. Та коли в раптовому пориві ніжності й туги за домом він зняв ківер, то сягав Анжеліні лише до плеча. Вона дивилася на його густе руде волосся, і їй здавалося, ніби він хотів довести матері, що він її син і нічий інший. Анжеліна заплакала ще дужче. Думала про своє дитинство, про своє по-дурному й безглуздо подароване тіло, про осоружного Состена, про випадкового капрала, про ганебну ніч у мрійному покої, про важкі складки портьєри, про ранню смерть батька, про свої дитячі й безсоромні оголення перед чужими дзеркалами, — і це все, геть усе видалося їй безкінечно трагічним, ба навіть гіршим, а саме: скорботним і дурним. Вона нараз збагнула, що все безглузде й дурне, що сталося з нею, відбулося немов у ласкавій тіні великого імператора. Його тінь позолотила всю її безглузду долю, а тепер тієї ласкавої золотої тіні вже немає! Аж тепер нарешті дурне було дурним, а лихо стало загальним. Анжеліна плакала вже не з розчуленості, що знайшла сина, а над усім мертвим світом, у вічне існування якого вірила. Після від’їзду імператора не лишилося вже нічого. Анжеліна одразу збагнула, що її любов до імператора була більша й могутніша за звичайну любов. Вона плакала не через сина, а через королівські лілеї, через білий прапор Бурбонів, що висів перед входом до казарми, і через падіння імператора. Проте чула й розуміла розповідь дитини: його батько, вахмістр Состен Левадур із Тринадцятого драгунського полку, теж прийшов би шукати свого сина. Вахмістр довідався б і про Анжеліну, сказав би, що невдовзі повернеться. Це все її не обходило. Вона лише сказала: — Так, він твій батько! Та я не люблю його. Я й далі ходитиму до тебе. Я люблю тебе, сину! — І поцілувала руде волосся, засіяні ластовинням щоки і сині маленькі очі.

На вулиці Анжеліна взялася за руку шевця Вокурки. Вона й досі плакала. Старалася припасуватись до кульгавої ходи, і часом їй здавалося, ніби їй має бути соромно, бо має дві здорові ноги, а він тільки одну. Але все-таки Анжеліні здавалося, що вона слабша на своїх здорових ногах, ніж чоловік збоку від неї на своїй єдиній нозі, тож вона схопила шевця за руку, щоб триматися за нього. Отак вони йшли попідруч по вулицях дуже довго. Під час цієї далекої дороги вони не розмовляли. Тільки вже перед дверима Анжеліна відчула, що Вокурка хоче їй щось сказати. Він міцно тримав її за руку. Анжеліна збоку поглядала на нього. Тьмяне світло далекого ліхтаря, єдиного на цій вуличці, падало на засмучене і пусте обличчя Вокурки. Їй здалося, ніби тепер вона побачила його вперше, ніби каламутне, масне і хитке світло ліхтаря надало більшої виразності рисам його обличчя і всьому смуткові, відображеному на ньому. Анжеліна миттю збагнула, що Вокурка давно вже не моторошний чужинець, а вірний, спокійний товариш; що він, певне, любить її так, як її ще ніхто не любив, і що через неї він довгі ночі не спить, сидячи зі своєю дерев’яною ногою на вузенькому стільці. Вона опустила голову.

— Я хочу вам щось сказати, — тихо заговорив Вокурка. Зачекав, Анжеліна мовчала. — Ви хочете слухати мене? — запитав він і глянув на неї. Вона кивнула головою. — Ну, — знову озвався він, — я думав, що можу вас запитати... запитати вас... чи хочете ви лишитися в мене?

— Так! — відповіла Анжеліна ясним голосом, який здивував її саму.

— Може, ви не зрозуміли мене, — знову заговорив Вокурка. — Чи хочете ви лишитися зі мною? Зі мною?

— Так! — повторила вона тим самим ясним голосом.

Вони зайшли в дім. Анжеліна сама запалила свічки в ліхтарі, вперше, відколи жила у Вокурки. Заходилася коло горщиків, коло плити. Відчувала весь час на собі погляд чоловіка і уникала дивитися на нього. Зі страхом думала про ніч, що надходила тепер, про любов, яку знайшла, і нараз відчула жах перед дерев’яною ногою чоловіка, наче вперше тепер подумала, що вона не становить природну частину його тіла.

Вони їли мовчки і збентежено, як і всі попередні вечори, молочний суп із картоплею, який любив Вокурка і який трохи стишував його ностальгію. Потім пили, і Анжеліна тепер помітила, що Вокурка наливав вино не зі звичайної пляшки, як у минулі вечори, а з кришталевої карафи. Навіть ця карафа мала спереду невеликий гладенький овал під носиком посеред свого помпезного вигину. На овалі можна було бачити імператора Наполеона у його звичайному вбранні, скляного імператора, забарвленого і водночас закривавленого червоним вином, Наполеона зі скла, каменю і крові. Тією мірою, якою карафа порожніла, імператор ставав блідішим і дальшим, справжнім склом, і Анжеліні здавалося, наче вона бачить, як він умирає, частина за частиною свого тіла, спершу голова, потім плечі, тулуб, стегна і наостанок чоботи. Вона прикипіла очима до того овалу, її лихоманило, вона хотіла, щоб карафа знову була повна.

— У вас є ще вино? — запитала Анжеліна. — Така гарна карафа!

— Так, добра річ, — підтвердив Вокурка. — Мені колись подарував її наш граф Хойницький. Він тоді спорядив нас, я маю на увазі нас, легіонерів. Ми були в його замку, він сам навчав нас. Імператор добре знав його. Граф загинув того дня, коли я втратив ногу. Але я маю ще вино, я п’ю з цієї карафи тільки з особливих нагод. А для мене сьогодні, Анжеліно, особливе свято, правда?

Вокурка був веселий, рухливий, швидко підвівся, знову наповнив карафу, налив Анжеліні. Його щоки були червонясті, очі білі, а вуса, здавалося, дедалі білішали, немов на очах виростало нове кущаве русяве волосся і покривало собою численні, рано посивілі волосини. Вокурка став балакучим, розповідав про битви й товаришів, жартував про втрачену ногу, сказав, що, на відміну від інших, він і так годящий, але саме цієї миті відчув гострий біль у стегні та в половині гомілки, що лишилася йому, і раптом замовк. Він уже не пригадував точно, що він розповів, не знав, чи Анжеліна відповідала йому, а чи тільки слухала його, і відчув, тільки-но глянувши на неї, нестримне пожадання, пожадання, яке біль аж ніяк не притлумлював, а, здається, лише посилював. Він сидів, як і завжди, на краю ліжка, Анжеліна навпроти. Він раптом підвівся, зіперся на край столу, рушив уперед, підвелася й Анжеліна. Вона з трепетом чекала його, достеменно знала, що тепер має відбутися, цього вже не змінити, їй раптом захотілося, щоб неминуче відбулось якомога швидше, і навіть ступила йому назустріч. Віддих Вокурки тхнув жаром і вином, у його білих очах світилася доброта, вуса настовбурчились, він пробуджував в Анжеліни страх, трохи огиди і безмір співчуття. Тепер вона лягла, заплющила очі й виразно чула, як він скидає протез, чула тихе шарудіння розстебнутих шкіряних ремінців і тихенький дзенькіт металевих пряжок.

X 

Анжеліна звикла до ночей, до днів і до чоловіка. Коли прийшла зима, вона почувалася в нього вже як удома і була майже щаслива. Що коротші ставали дні, то дужчала ностальгія Вокурки. Він став дедалі частіше говорити про те, що треба одружитися й повернутись до Польщі, все забути й почати нове життя. На батьківщині в Польщі, в його Лисій Ґурі, тепер лежить щільний добрий сніг, стоїть дзвінкий здоровий мороз, печуть великий круглий хліб із чорно-бурою скоринкою, і люди вже готуються до Різдва. А в цьому світі дощ іде навіть у грудні і дме вогкий ненависний вітер; король, що повернувся, і вороги Франції та Польщі — союзники, а великий імператор далеко, хоча тільки він міг би розвіяти тугу Вокурки. Але він сам, імператор, певне, відчуває тепер ще більшу тугу, ніж швець Вокурка. Газети щодня паплюжили імператора, розповідали про великий конгрес у Відні, вихваляли зрадника Талейрана і доброго короля, що повернувся і вже не платив Вокурці пенсії. Всі могутні, що були колись друзями Наполеона, зрадили і зреклися імператора. Що мав ще робити швець Вокурка з Лисої Ґури в цій країні? Вряди-годи його відвідували кілька поляків, колишні легіонери, як і він, солдати, які не знали ніякого іншого ремесла і тепер без пенсії, без хліба і без даху над головою були ще більшими каліками, ніж швець. Вони тинялись містом, як жебраки.

Дехто з них мріяв дістати стільки грошей, щоб можна було добутися до імператора, а один з них був навіть переконаний, що бракує тільки його і саме його і тільки він міг би підказати імператорові, як знову відвоювати Францію, знову перемогти світ і знову дати Польщі воскреснути. Але простий Ян Вокурка знав, що всі вони плещуть дурниці, він мав просте ремесло, праця робила його замисленим, терплячим і розважливим, а каліцтво вберігало від легковажних мрій. Він готувався до від’їзду. Сказав Анжеліні, що вона має їхати з ним. Їй довелося б лишити сина. Але невже він і досі її син? Хіба не був він ще чужішим щоразу, коли вона провідувала його? Ох, таж так було добре! Малий був солдатом, він уже пережив вогонь битви і мав лише одну матір — армію. Король Франції жив з усім світом у мирі, в армії було досить місця для малого Паскаля П’єтрі, а водночас і досить перспектив для мирного майбутнього юнака.

Отак промовляв Вокурка до Анжеліни. Вона мала тридцять років, і їй здавалося, ніби вона дуже швидко постаріла, кожен рік її життя містив у собі забагато плутанини і болю. Анжеліна була одурманена і втомлена. Тільки-но Вокурка розповідав про свою батьківщину, вона теж починала вірити, що в тій дивовижній країні панує мир. Той край далекий від усякого лиха і плутанини. Він м’який, наче сніг, що вкриває його, живе в лагідному нещасті, в нескінченному білому смутку за втраченим імператором. Анжеліна бачила ту країну, як лагідну, закутану в біле вдову, яка тужить за імператором. Мало-помалу і в Анжеліні прокинулась добра, спокійна туга за тим краєм. Мало-помалу згасла і її материнська ніжність до сина. Мало-помалу вона цілком поринула у світ шевця Вокурки. Швець святкував Різдво по-своєму, згідно з рідними звичаями. Він приніс велику ялинку, яка виповнила всю кімнату. Прибрав усі інструменти, ослінчик, на якому сидів у вестибюлі, й навіть лінзу, яка нагадувала про тяжкі буденні дні. Подарував Анжеліні шовкову шаль, сережки з гірського кришталю й туфлі, які пошив сам, — туфлі з білої шкіри. Та й Анжеліні було дуже легко на серці. Вокурка врочисто, щиро і вдячно обняв її. Від його обличчя тхнуло милом, люлькою і горілкою. Він трохи заточувався і, дивна річ, міг, здається, знаходити точку опори тільки завдяки своїй дерев’яній нозі. Він мав червоне променисте обличчя й усміхнені очі. Обоє сіли за стіл, і їм страшенно заважало ялинове гілля та почеплені на ньому свічки.

— Ти знайшла свого сина? — запитав Вокурка.

— Ні! — відповіла Анжеліна. — Він уже вирушив.

— Шкода-шкода! — проказав швець. — Було б добре, якби ми мали його коло себе. — Але сказав ці слова тільки на те, щоб сподобатись Анжеліні. Він думав про свою батьківщину і їхній спільний від’їзд.

Вокурка сам почав роздавати власноруч приготовані страви. То були страви його батьківщини і молодості. Вони мали запах рідного села, справді пахли Лисою Ґурою: борщ із червоним буряком і сметаною, горох із салом і м’який білий сир. Навіть горілку викурив сам. У Лисій Ґурі вина не пили. Співав непевним хрипким голосом рідні різдвяні колядки. На його врочистих білих очах виступили сльози. Він був змушений замовкнути і заспівати знову.

— Це останнє Різдво, яке я святкую в Парижі, — проказав швець доспівавши. — Віднині через рік ми будемо вдома! — І стукнув по шкіряному футлярі протеза.