Розділ «Сто днів»

Тепер Анжеліна працювала більше в пральні. Віддано й ревно, як і давніше, завзято вимахувала праскою, порскала з роздутими щоками і випнутими губами на шовк, полотно і батист, орудувала дерев’яним валиком вправною рукою, делікатно прасувала сорочки, комірці, складчасті манжети. Згадуючи про сина, водночас і тужила, і раділа. Вже в середу, ба навіть ще у вівторок, наступна неділя видавалася їй майже такою близькою, як найближчий вечір. Натомість понеділок, день по тому, як вона навідувалась до Поччі, був найсумнішим днем тижня, а субота — найрадіснішим. Ще в суботу ввечері, після здачі білизни у великій залі, вона пакувала все вкупі — корисне і зайве. Приносила мазь і пудру, пелюшки, молоко, вершки і хліб, разок червоних коралів від лихого ока, корінь жовтцю від судом, терен від скарлатини і зілля для чаю, про який їй казали, буцімто він захищає від віспи. Анжеліна вирушала в дорогу о сьомій годині ранку. По дорозі її опановував страх, що вона може застати сина хворим. Зупинялась на мить, ще виставивши одну ногу вперед, безсила й розбита, немов те страхітливе уявлення вже стало моторошною дійсністю. Потім упевненість знову окриляла її кроки. Нарешті, зайшовши до кімнати в домі Поччі й нахилившись над сином, Анжеліна заходилась ревним плачем. Її швидкі та гарячі сльози падали на усміхнене личко дитини. Брала її на руки, ходила з нею по кімнаті й казала їй безглузді слова. Тільки по тому, як син виростав, міцнішав і змінювався, Анжеліна помічала невпинний плин місяців і років. Їй здавалося, ніби давніше вона дотримувалася думки, що час не йде вперед, а певною мірою крутиться по колу.

Бажання Анжеліни справдилось, її син анітрохи не був схожий на вахмістра Состена, а скидався на матір. Він мав рудувате волосся й ластовиння, був худий, дужий і проворний. То був її син, жодного сумніву! Проте їй здавалося, що він дуже рано почав відходити від неї і від неділі до неділі ставав дедалі чужіший їй. Так, інколи Анжеліна навіть думала, що син тільки з дитячої сором’язливості терпить її пестощі і немов продає кожен поцілунок за якийсь її подарунок. То був її син, рудий і всіяний ластовинням, досить було тільки глянути на нього, і їй здавалося, ніби вона бачить себе в дзеркалі. Проте інколи те дзеркальне відображення раптом зникало, випаровувалось, змінювалося. Траплялися неділі, коли Анжеліна не заставала малого вдома. Він тинявся зі своїми приятелями — вона ненавиділа їх — на невідомих теренах, вона насилу знаходила його, а коли знаходила, він швидко тікав від неї, її пестощів і турботи.

Коли малому виповнилося сім років, він страшенно полюбив усе військове, як, до речі, й багато дітей тієї пори. Він швендяв навколо казарм, приятелював із вартовими, виконував із приятелями військові вправи, крав і збирав зображення битв та імператора, невдовзі вже заходив на подвір’я казарм, їв із мисок зичливих солдатів, навчився від них солдатських пісень, сурмити, ба навіть тримати зброю і бити в барабан, а коли одного разу побачив маленького хлопчика-барабанщика, яких було так багато в імператорській армії, вирішив і собі стати барабанщиком. Малий знав, що він син солдата, розумів усе, про що часто в неділю розмовляли між собою його мати Анжеліна, Ебам і Вероніка Казимир. І мав про свого незнаного батька цілком особливе, неперевершене уявлення.

Отже, одного дня, зміцнений у своїй постанові заохоченням одного прихильного до нього єфрейтора напідпитку, малий лишився на ніч у казармі Двадцять другого піхотного полку. Він зазнав багатьох пестощів, які налякали його і про які він гадав, буцім вони належать до солдатського життя, і його знайшли тільки за два тижні завдяки пошукам впливової Вероніки Казимир. Тепер малий був солдатом імператорської армії, і Анжеліна ходила щонеділі до казарми Двадцять другого піхотного полку.

Першого разу Анжеліна повернулася назад приголомшена, перелякана і ображена. Її син нагадував їй тепер, дарма що був такий схожий на неї, вахмістра Состена. Вона навряд чи бачила його крихітне, засіяне ластовинням личко, бо завеликий ківер із крутим козирком майже закривав його, завеликий армійський кітель теліпався навколо вузеньких стегон малого, штани були задовгі, а чоботи просто величезні. Анжеліна бачила, що її син утрачений навіки. Вдома вона глянула в дзеркало, після тривалої перерви знову уважно придивляючись до слідів часу і ознак краси та молодості, як колись у перші роки. Вона знайшла вічну і єдину розраду, яку природа подарувала жінкам: почала чекати нового дива. Диво чекало її вже наступної неділі, пополудні, коли вона вже збиралась виходити з казарми Двадцять другого полку. Перед нею постав чоловік у мундирі інтендантської служби, і той мундир, здається, загородив їй шлях. Піднявши голову, Анжеліна побачила усміхнене біляве вусате обличчя, що видалось їй знайомим і водночас неприємним. Від безпорадності вона всміхнулася. Чоловік стояв і далі.

— Мадемуазель Анжеліно! — проказав він і привітався. Тільки з голосу вона одразу впізнала його. То був галантний капрал артилерії, гість на її заручинах із вахмістром Состеном. — Звідки ви йдете?

— Я провідала сина, — відповіла Анжеліна.

— А ваш чоловік? Мій дорогий товариш? Що він робить?

— Я не брала шлюб. Він не мій чоловік. Я маю тільки сина! — з притиском мовила Анжеліна.

— Та й у моєму житті, — заговорив колишній капрал, і то так, ніби його доля мала якусь подібність до долі Анжеліни, — сталися зміни. — Він показав на свій мундир. — Я тепер на інтендантській службі. Я вже ситий його походами... — Кажучи слово «його», він випростаним великим пальцем показав через плече, немов імператор справді стояв позаду. — Я мав тяжку рану на нозі, лихо, та й годі! Не пощастило! Я вчасно врятувався. Я спокійно чекаю на розвиток подій. О, я пригадую, мадемуазель, ваш великий гнів тоді на заручинах! Тепер вам годиться визнати, що тоді ви не зовсім мали слушність! Ви таки повинні знати, що діється!

— Я не знаю, що там діється... — прошепотіла Анжеліна. — Я лише знаю, що рештки цього полку стоять напоготові. І, — показала рукою на казарму, — я боюся за свого сина, — додала вона.

— І то слушно, — проказав інтендант. — Нас розбито! За два дні вороги будуть у Парижі. Імператор приїде завтра. Я не переймаюся цим. Я довгі роки вірно служив йому. Тепер я чекаю, що вирішать видатні. Я філософ, мадемуазель!

Хоча Анжеліні були неприємні голос, сміх і слова колишнього капрала, вона все ж кивнула головою, тільки-но він закінчив говорити, і навіть не знала, чому. Ця зустріч і засмутила, і водночас утішила її. Вона відчувала, дарма що її очі були опущені, прихильний і ніжний погляд чоловіка. А те, що він, як сказав, філософ, був поранений, і повідомив, що завтра прибуде імператор, Франція зазнала поразки, вороги за два дні будуть у Парижі, а «видатні» будуть вирішувати щось, — це все схвилювало її не менш гостро, ніж його прихильний і болісний погляд.

Колишній капрал запропонував Анжеліні «пройтися куди-небудь». Ця пропозиція не здивувала її: вона чекала її, а може, навіть бажала. Тепер вона аж ніяк не могла повернутися в палац, до своїх подруг у кімнаті. Анжеліна й не запитувала, куди її хочуть повести. Одразу рушила. Ступивши кілька кроків, колишній капрал узяв її під руку. Легенький, трохи боязливий і трохи приємний трепет поширювався від його напружених м’язів. То було владне чоловіче тремтіння, вона відчувала його в руці, в усьому тілі, воно ображало її, а водночас і тішило. Анжеліні здавалося, ніби вона складається тепер із двох частин. Було дві Анжеліни: одна зарозуміла і сповнена огиди до чоловіка збоку від неї, а друга безпорадна і вдячна цьому чоловікові за якийсь безіменний спосіб порятунку, який він запропонував їй. Вона мовчала, а він говорив. Розповідав про політику, про світ, про труднощі й помилки імператора. Він, здавалося Анжеліні, водив її по місту дуже довго. Хтось інший думав за неї, хтось інший визначив їй мету. Це було ганебним, але приємним. Адже вона така самотня і така зраджена! Чоловік був чужим, але обіцяв якийсь притулок, усе-таки якийсь притулок. Не треба йти додому. В усьому тілі втома. Приємна втома. Був прохолодний осінній день. Лихі фіалкові хмари пролітали над самими покрівлями, а на перехрестях вітер дув одразу з усіх чотирьох боків. Інколи нога наступала на твердий, жовтий, звіяний із якогось саду листочок. Він ламався під ногою з сухим мертвим звуком, що нагадував радше розтрощені кістки, ніж розтоптаний листок. Невдовзі впали сутінки, а інтендант давно вже замовк.

Вони зайшли до барвистого, повного ліхтарів, гармонік, унтер-офіцерів і служниць дому у Ванві. Анжеліна давно не пила так багато й поквапно. Вона сиділа на червоному м’якому плюшевому диванчику поряд із чоловіком. Диванчик був м’який, проте спинка такого самого кольору була оманлива і тверда, лише обтягнені тканиною дошки, які симулювали лагідний затишок. Немов щоб захистити спину Анжеліни від тієї підступної спинки, інтендант простяг праву руку і обняв її за плечі. Лівою рукою знову налив вина в келихи. Нахилив свою рожеву, приязну біляву голову до обличчя Анжеліни. В тонесенькій сіро-блакитній млі вона відчувала її дедалі ближче. Соромилася себе і не боронилася. Поцілувала солодкі м’які вуса. Здається, це тривало вічність. Розплющила очі. Згадала, що навіть не знає, як звати чоловіка. І, немов усе було б упорядкованим та очевидним, виправданим перед Богом і світом, якби вона знала ім’я, запитала:

— Як тебе звуть?

— Шарль! — відповів чоловік.

— Чудово! — мовила Анжеліна, і їй здавалося, ніби тепер усе гаразд.

Цю ніч Анжеліна провела з інтендантом Шарлем Руфіком. Щоправда, спершу вона з певним острахом помітила, що він немов має властивість змінюватися від години до години, а то й через коротші часові проміжки. Спершу, коли він скинув кітель, то був другий Шарль, Шарль у жилетці з рукавами сорочки; а коли він скинув жилетку, був уже третім чоловіком, ще чужішим за попереднього; а коли нахилився над нею й почав пестити, їй здавалося, ніби він став геть страхітливо незнайомим. За кілька годин він розбудив її, свіжий, бадьорий, із розчесаними й напомадженими вусами, і його обличчя скидалося на круглу золотаво-рожеву, пронизану сонцем ранкову хмаринку. Він був цілком одягнений, вірна шпага висіла в нього на стегні, немов ніколи й не покидала його. Тепер це був інший чоловік, іще чужіший за попередніх.

Удень Анжеліна забула про інтенданта, а коли він часом таки спадав їй на думку, їй щастило швидко проганяти його образ. Вона соромилася себе, бо ж він був чужий, а вона все-таки потребувала його, і те, що вона потребувала чужого, завдавало їй ще тяжчого сорому. Але швидко підходила година, коли вона пообіцяла знову побачитися з ним. Тепер він наближався до неї, ставав дедалі виразнішим, дедалі ближчим і зрештою справді живим.