Розділ «Сто днів»

— Таж пийте! — проказали ті невидимі вуста. — Вам стане краще.

Анжеліна випила із задоволенням та охотою і знову відхилилася на спинку.

Швець Вокурка обернувся і відсунув зелену завісу, там і справді стояло ліжко. Сів на нього, його дерев’яна нога піднялася і майже торкалася краю столу, але й дерев’яна нога вже не лякала Анжеліну.

— Так, — заговорив Вокурка, — всі втекли перед королем, наче від чуми. Я не розумію, чого вони так бояться, але добре знаю, що може заподіяти страх. Він збаламучує розум навіть розважливих людей. Наприклад, мадам Поччі була розважлива жінка. Бог його знає, куди вона подалася. Мадемуазель Казимир, ваша тітка, — я добре знаю її, — могла навіть у високих кабінетах вичитувати з карт. Майбутнє вона бачила, а теперішнє — ні. Отож ви, дорога мадемуазель, лишилися самі!

Вокурка з хвилину зачекав. Анжеліна не відповіла, тож він додав:

— Боюся, ви не дуже добре розумієте мене. Я знаю, що я не можу говорити цілком зрозуміло.

Але цього разу Анжеліна добре зрозуміла його й запевнила:

— Та я чудово розумію вас.

— Оскільки ви, дорога мадемуазель, — казав швець далі, — тепер самі, я прошу вас поки що лишитися тут. Я не заважатиму вам. Ви, дорога мадемуазель, спокійно собі чекайте! Світ сьогодні змінюється швидко! Хто б повірив у таке ще півроку тому? Імператор був великий, а я був його солдатом і любив його. Але, бачите, ми, малі люди, дорого платимо за нашу любов до великих. — Поки швець говорив, йому спало на гадку одне порівняння, яке видалося йому дуже вдалим, тож він казав далі: — Я, наприклад, утратив ногу, а ви — своє місце. І ці жертви марні. Ми, дрібнота, не повинні дозволяти, щоб наше життя визначали великі. Коли вони перемагають, ми страждаємо, а коли перемагають їх, ми страждаємо ще тяжче. Правда, мадемуазель?

— Так, — відповіла Анжеліна, — ваша правда.

Вокурка взяв пляшку вина, що стояла за узголів’ям його ліжка на полиці, чималенько ковтнув із пляшки, поставив її на місце і хвилинку чекав. Здавалося, ніби він чекав сміливості, яку мав пробудити в його серці ковток вина. І справді, тепер він відчув її і заговорив майже зухвало, а його кущаві вуса дивно заворушились, свідчачи, що його невидний рот сміється:

— Мадемуазель Анжеліно, я знаю вас уже давно, і знаю ще й ваше життя! — Замовк на хвилину, набрав повітря і тихо казав далі: — Я знаю і батька вашої дитини, месьє Левадура. І я казав вашій тітці, що ви слушно вчинили, не вийшовши заміж за нього.

— А чи знаєте ви, мій син ще живий? Де він? — запитала Анжеліна.

— Не знаю, — відповів Вокурка. — Але рано-вранці я вирушу і пошукаю його. Я маю добрих друзів майже в кожній паризькій казармі. — Він брехав і радів, що Анжеліна вірить йому.

— Дякую вам, — мовила Анжеліна. І справді, в її серці пробудилася незмірна вдячність, і їй здавалося, наче після численних блукань вона опинилася вдома, як колись у своєму рідному батьківському домі. Очі їй заплющувались, вона засинала сидячи. Вокурка підняв її зі стільця, поклав на ліжко, знову засунув завісу й сів на стілець коло завіси, вперше щасливий, відколи втратив ногу і йому почала дошкуляти ностальгія. Свічки в його ліхтарі одна за одною погасли, тихо спалахнувши наприкінці. З далеких вулиць долинали вигуки невтомних вірнопідданих короля, які вітали його і проклинали вигнаного імператора. Але швець Вокурка опинився на щасливому острові, не залежний від мінливої долі світу. Невже його обходить імператор, невже його обходить король, що повернувся на трон? Невже його обходить народ, який зчиняє галас надворі? Він мріяв, що невдовзі він повернеться на батьківщину, і то з жінкою, яка спить отут, за завісою. Він уже не чекатиме більше круглої суми. Кожна сума кругла. Він дослухався до лагідного віддиху Анжеліни за завісою. Вона прийшла до нього, і то сама! Отак сидячи, Вокурка й заснув зі щасливим наміром піти завтра вранці на пошуки сина Анжеліни.

IX 

За два тижні Вокурці і справді пощастило знайти малого. Увесь цей час він щодня кілька годин кульгав по місту, заходив в усі казарми, куди міг потрапити. Знайшовши нарешті хлопця, він квапливо покульгав додому, йому здавалося, ніби навіть його дерев’яна нога окрилена.

— Завтра вранці ми побачимо його! — проказав він і опустив очі, бо соромився дивитись на щастя Анжеліни. Минуло багато часу, перше ніж вона сказала що-небудь. Коли Анжеліна заговорила, вже сутеніло, немов вона соромилася говорити серед ясного дня.

— Де і коли ми побачимо його?

— О сьомій годині, — відповів він, — увечері після рапорту. Унтер-офіцер, що чергує, мій приятель.