Розділ «Сто днів»

Це все сталося з Анжеліною в останні дні перед великим збуренням у країні. Можливо, й те збурення, в якому вона опинилась, було наслідком загального страху, що навис тоді над країною, немов лиховісні хмари перед бурею. Ще до того, як у Парижі справді стало чути гуркіт ворожих гармат, усім здавалося, ніби вони вже чують провісників ворожої канонади. Ще до того, як люди дізналися, що імператора розбито і він із рештками армії тікає до столиці, всі вже здогадувалися, що він зазнав поразки й утікає. Цей здогад був ще страшніший, ніж упевненість, яка з’явилася через кілька днів. (Лихі здогади збурюють просте людське серце, натомість впевненість у лихові лише ослаблює і засмучує його.)

Анжеліна корилася цим законам. Під час загального збурення й вона була розгублена і спантеличена, серед загального страху і її опанував страх.

Одного дня Шарль, унтер-офіцер інтендантської служби, зник. Кілька днів його присутність на певному місці певної години була ганебним, але хоч якимсь притулком. Сьогодні Анжеліна чекала марно. Вона сиділа в невеличкому шинку, навколо лунали звуки гармоніки, вряди-годи на неї позирали господарі, що знали її і, здається, й самі чекали Шарля Руфіка з інтендантської служби. Довкола вже говорили про лихо для імператора і лихо для країни. Зрештою Анжеліна пішла.

VIII 

Тоді, восени 1814 року, чимало людей у Франції жили в стані буремної скорботи. Надходили вороги. І то так, як ідуть вороги, з усім пекельним почтом переможців: жадобою помсти, сваволею і хіттю; їхали завдавати безпричинних лих. Вороги Франції були численні й дуже різні між собою, але всі наганяли однаковий страх і всі заподіювали ту саму біду і лихо. Збурення, поширене в країні та Парижі, було ще більшим при імператорському дворі, і то ще тяжчим серед низької челяді, ніж серед високих панів, які служили імператорові. Адже саме прості та дрібні люди першими відчувають наближення лиха і перші тремтять перед ним. Прості та дрібні люди невинні в помилках, вадах, гріхах і долі великих людей. І все-таки вони страждають тяжче від іменитих. Бурі знищують бідні і благенькі хатинки, а міцні кам’яниці обминають.

Ще за два дні до того, як імператор покинув місто й країну, дрібнота сама почала покидати імператора. В її простих серцях тепер не було нічого, крім страху за життя, страху перед безликою, а отже, страшною небезпекою. Люди бездумно розбігалися в різні боки. Слуги і служниці подавалися до друзів, що теж були слугами імператора, але в інших палацах, немов ті, хто не жив з імператором під одним дахом, були в більшій безпеці, і немов змога бачити щодня імператора вже становила тяжку провину. Але слуги тим часом покинули й інші імператорські палаци, і то теж безпорадно, даремно й безглуздо. Пішла й Вероніка Казимир. Бачили, як вона, колись така велична, виїхала, обачно прихопивши чимало валіз і клунків, в просторій кареті, в якій навіть її постать, що колись випромінювала статечну гідність, здається, змаліла в мить від їзду.

Анжеліна схвильовано розпрощалася з тіткою і лишилася сама у ворожому палаці. З’явилися нові слуги в королівських лівреях, яких вона ще не бачила. День у день Анжеліна чекала на якусь звістку від свого сина. Роботи вже не було, не треба було вимахувати праскою, не було батисту, шовків. Були тільки ворожі нові обличчя. Син, може, теж уже загинув. Вона згадала про пору, коли народила його: давно те діялось, і тоді за вікнами лагідно й тихо падали сніжинки. Згадала його перший белькіт, перший сміх і ту радісну неділю, коли вперше побачила, що син уміє ходити, — і про ту страхітливу неділю, набагато пізніше, коли вперше помітила, що син чужий їй, що він син свого батька. Той, кого вона народила й вигодувала грудьми, давно вже втрачений. Маленький барабанщик був ще чужіший їй, ніж вахмістр Состен.

Якось, через три дні по тому, як знову прибув добродушний і безсердечний король, серед двірської челяді з’явилася нова начальниця, наступниця Вероніки Казимир. Сувора й худа, кощава і бридка, вона скидалася на бурульку. А оскільки мала ще й білі лілеї в косах, на грудях і на поясі, скидалася водночас і на цвинтар.

Та жінка сказала Анжеліні, що вона може покинути королівський палац.

Анжеліна пішла до єдиної жінки, яку знала, — Ебам Поччі. Її жалюгідна плетена солом’яна валіза, з якою вона колись бадьоро приїхала в Париж, була важка, страшенно важка. Невдовзі вона вже насилу пленталася, потім поставила валізу на край тротуару й сіла зверху. Думала, що вся її нужда і покинутість напосілися на неї тільки тому, що в неї втомлені ноги. Та, сидячи, відчула трохи згодом неспокій, ще більший за її слабкість. Їй здавалося, ніби до неї наближаються дивні небезпеки, вже чигають на неї за наступним рогом. Глянула вгору і побачила, як одразу над покрівлями пролітають лиховісні хмари. З недалекої вулички долинали безладні вигуки радісного люду, що вітав короля і проклинав переможеного імператора. Юрба підходила ближче, тепер Анжеліна виразно чула вигуки «Хай живе король!». На очі їй накотилися сльози. Вона боялася, що побачать, як вона плаче, а це теж могло становити страшну небезпеку. Галас знову поближчав. Анжеліна йшла тепер повільною, розміреною ходою, розважливо переставляючи ноги. Вона була самотня, перелякана й розбита, як і сам імператор, думала вона. Ця думка полегшила її неясний біль. Їй здавалося, ніби вона йде отак безнадійно по вулицях задля нього, задля імператора. Він, невидний, теж іде по найстрашнішій вулиці. Хто знає, може, то аж ніяк не правда, що його заслали; можливо, перебравшись, наприклад, у простого солдата, він досі живе у своїй столиці і з ним можна зустрітись і чимало розповісти йому.

Опустились вечірні сутінки, Анжеліна стояла перед будинком і дивилась на знайомі вікна. Не світилося, може, Ебам Поччі теж утекла. Анжеліна зачекала хвилину, боячись надто швидко пересвідчитись у цьому й непевно сподіваючись, що хтось вийде з дому й заведе її всередину. І водночас боялася, що це може бути швець-поляк, який цілий день працював перед своїми дверима в темному вестибюлі. Вона знала його вже два роки, але боялася його. Вона відчула страх перед ним із першого погляду. З дерев’яною ногою, яка моторошно стукотіла по плитках вестибюля і по бруківці перед будинком, з чужими попелястими вусами польського легіонера-улана, з чужим твердим язиком, що товк слова замість вимовляти їх, з лихим поглядом начебто небезпечного воїна, з почорнілими від шкіри руками, він навівав Анжеліні туманний, але великий страх. Вона завжди забувала його чуже ім’я, хоч і мала думку вимовити його. Швець через це ставав ще страшніший.

А втім, Анжеліна помилялася: і в тому, що його ім’я важко вимовити, — адже шевця звали Ян Вокурка і його ім’я було виразно написане червоним лаком на чорній табличці коло дверей будинку, — і щодо його характеру, який аж ніяк не був лихий, небезпечний чи моторошний. Усе в ньому було лагідним і спокійним, тільки його дерев’яна нога стукотіла. Він був легіонером-добровольцем, брав участь у невдалому поході імператора, а діставши рану, приїхав до Парижа, де сподівався отримати пенсію і де, крім того, вважав він, кращі перспективи заробити своїм давнім ремеслом, ніж у рідному селі. Він справді отримав пенсію і мав сподівані заробітки, але все-таки тужив за батьківщиною. Бо ж був дуже самотній, дарма що полюбляв довго, таки справді довго, промовляти до всіх своїх сусідів, але здебільшого так, що годі було щось збагнути. Він розумів усе, що кажуть люди, і тому вважав, що й вони розуміють його. Але, тільки-но він відходив від людей, як щоразу з гіркотою усвідомлював, що вони не зрозуміли його. Після кожної розмови навколо нього ставало ще тихіше, його самотність зростала, а разом з нею й ностальгія, ліве стегно боліло ще дужче, ніж раніше, і навіть його нога, похована, певне, десь на Одері, й далі завдавала болю.

Тому Ян вирішив зібрати трохи грошей і повернутися в Польщу. Він лише чекав, як казав, поки збереться «кругла сума». Та коли якась сума «заокруглювалась», йому ставало жаль і він відсував свій від’їзд. А до того ж він, попри своє каліцтво, прагнув знайти жінку, яка любила б його, а оскільки він, ще й не скалічений, був сором’язливий, така розкіш була йому геть недоступна. Через те він ще дужче тужив за жінками. Розчісував свої сміливі вуса, надавав войовничого блиску своїм добродушним ясним очам і закохувався щиро та швидко.

Анжеліна подобалася йому, бо мала сором’язливе личко і поводилась несміливо. Але він наганяв на неї тільки страх. Навіть тепер, коли вона, розгублена й покинута, стояла й заглядала у вікно, вона дужче боялася шевця, ніж ночі, що нещадно повивала землю. В Ебам Поччі й далі ніде не світилося. Та Анжеліна все-таки зайшла в будинок. Щвець, як і завжди, жваво стукотів молотком. Ось він уже побачив її. Помітивши її плетену валізу, підвівся, напрочуд далеко виставивши дерев’яну ногу, і на диво швидко вже стояв коло неї і взявся за валізу. Повне світло з ліхтаря з трьома свічками сіялося крізь дивовижну велику хитку лінзу з водою на затінений вестибюль і його обличчя. Швець прокульгав три сходинки вгору, які вели до його кімнати, поставив там валізу і напрочуд швидко знову повернувся у вестибюль. Анжеліна марно простягала руку за своєю валізою. Вокурка взяв її за руку і швидко, а отже, ще менш зрозуміло, ніж завжди, проказав:

— Усі виїхали! Мадам Поччі сьогодні вранці. Мадам Казимир учора ввечері ще була тут. Усі дуже боялися. Я — ні. Ходімо, мадемуазель!

Швець пустив її руку, натомість схопив за лікоть і потягнув у свою кімнату. Анжеліна зайшла. Мала відчуття, ніби належить до своєї валізи.

Одразу опустилася на єдиний вузький стілець перед столом. Швець Вокурка совав той стілець ліворуч, праворуч, уперед, ніби він від того міг стати зручніший. Досягти, як йому здавалося, мети, пішов до плити, роздмухав вугілля, що жевріло, і почав гріти червоне вино з водою. Вряди-годи поглядав на Анжеліну. Коли йому видалося, ніби вона заплющила очі, він страшенно зрадів і з насолодою дмухав на жар.

Анжеліна не заплющила очі, а спостерігала шевця, його дії і всі речі в маленькій кімнаті. Ледь помітно ворушилася велика скляна лінза перед дивним ліхтарем, що через свої мідні прикраси скидався на скляну клітку. Він був, мов скляна клітка, в якій тріпотіли три полонені вогники свічок. Темно-зелена завіса, за якою, як можна було здогадатися, стояло ліжко Вокурки, пробудила в Анжеліні далекий спогад про мрійну ніч десять років тому, — проте їй здалося, ніби відтоді минуло вже років сто, — і про важкі складки масивної імператорської портьєри. Так, навіть про тодішню кришталеву карафу подумала вона, коли швець поставив перед нею чашку з гарячим і пахучим червоним вином. Чашка, обрамлена лавровим вінком, мала на собі портрет імператора, знайомий, рідний і гордий образ, і він нагадав Анжеліні про великий портрет на стіні таємничої зали. І взагалі їй здавалося, ніби тепер усе нереальне, як було нереальним і тоді. Все, що вона тут бачила, — жалюгідні полонені свічки, злиденна завіса, дешеве вино, барвисте мініатюрне зображення імператора, — було немов споріднене з коштовними і піднесеними предметами, наявними тоді в імператорській кімнаті. Можливо, це були ті самі предмети, але протягом багатьох-багатьох незліченних років і внаслідок лиха, яке спіткало їхнього господаря і володаря, вони змаліли й занепали.

Швець Вокурка стояв навпроти Анжеліни. Зіперся однією рукою на край столу і дививсь на неї, не мовлячи й слова. Його голова з пишним, зачесаним назад світло-сірим волоссям майже торкалася хиткої кулі й набула від її чарівливого світла нереального сяєва.

— Пийте! — зрештою мовив Вокурка, і лагідна наполегливість його голосу спонукала Анжеліну не менше, ніж гарячі спокусливі пахощі, які піднімалися з чашки, нахилитися і ковтнути. На серці стало тепліше, Анжеліна підвела голову й побачила великі сірі очі шевця. То були зовсім інші очі, ніж ті, що їх, як здавалося їй, вона знала давно. В них не було голого жадання, лише сміхотливе сяєво. І навіть пишні вуса були вже не страхітливі, а звисали, як мирний волохатий щиток над невидними вустами чоловіка.