Розділ «Сто днів»

— Вам має бути соромно, — сказала вона, — паплюжити імператора. Без нього не було б нічого, навіть менше, ніж нічого. Ви б і світу не побачили, і навіть на милю не відійшли б від свого села чи містечка. Без імператора ви б не мали ні шабель, ні шоломів, ні шнурів, ні грошей платити за вино, яке п’єте! Ви брали участь у битвах тільки тому, що він вів вас. Якщо хто-небудь із вас мав коли-небудь сміливість, то і нею ви повинні завдячувати тільки Наполеонові. Тільки він надав вам сміливості, а потім давав і ордени за заслуги, що аж ніяк не ваші. Тому, як я вже казала, вам має бути соромно!

Анжеліна знову сіла. Вона бачила немов здалеку, хоча вахмістр Состен сидів у неї під боком, що він схопився за карафку і знову налив собі келих. Вона бачила руки, які так добре знала, — дебелі, короткопалі, м’ясисті, страшенно волохаті м’язисті руки, — бачила обидві руки, дарма що вахмістр лише однією взявся за карафку, — і пригадала, вкрай злякавшись і засоромившись, що ті руки звикли обмацувати її плоть, її груди, руки та стегна: безсоромні, волохаті, порочно волохаті інструменти.

Усім раптом здалося, що над столом поширився великий страх. Усі мали враження, ніби свічки зненацька загорілися швидше й завзятіше, сала в них дедалі меншало, в кімнаті щораз темнішало, і ніби вони вже не повинні розмовляти між собою. Безперечно, свято було сумне і невдале. Всі мовчали.

Проте тієї миті, коли настрій усіх гостей от-от мав остаточно спохмурніти, двері розчахнулися, і водночас із прохолодним нічним вітром, що змусив свічки спалахнути, і певною мірою принесена цим вітром, у залу забігла Вероніка Казимир. Вона щойно приїхала, і то в незвичайному святковому вбранні, в повному обладунку, тобто з оголеними плечима і грудьми, що ходили ходором, у яскраво-жовтій шовковій сукні, яку, за чутками, вона отримала особисто від імператриці Жозефіни і яку одягала тільки на великі свята. Між її неприродно білими грудьми, що розвівали ніжну хмаринку схожої на борошно пудри, полискував у віночку з діамантів великий нефрит — подарунок імператриці і, безперечно, чаклунський камінь першорядної ваги. Якусь довгу мить двері були відчинені, й потік прохолодного нічного повітря і далі похитував золоті вогники свічок. Господар запопадливо поставив стілець на чільному місці за столом. Перше ніж люди оговтались після появи тієї блискучої постаті, Вероніка вже сиділа на чолі столу.

— Я бачу, — заговорила вона впевненим голосом професійної провидиці, — що ви тут посварилися. Але поміж вами має панувати мир.

Її білі м’ясисті пальці жваво тарабанили по білій скатертині, кожен палець був наче безмовним язиком. З її широкого обличчя злітала ледь помітна біла хмаринка пудри. Гості бачили, як за тією хмаринкою пудри блищать її чорні очі. Всі мовчали. Вероніка була довіреною особою імператорського дому. Вона провіщала на картах битви, перемоги і поразки. Вона була довіреною особою імператриці і, хто знає, можливо, й довіреною особою самого імператора.

Вероніка, звичайно, знала, що відбувалось у душах чоловіків. Передусім вона переймалася турботою про шлюб своєї небоги з вахмістром Состеном. Вона знала, що Анжеліна, як і всі жінки країни, любила імператора, а не вахмістра Состена, бо всі жінки всієї країни (а може, й усього світу) любили тієї пори імператора, а не своїх чоловіків. Коли хто казав щось образливе про імператора, Вероніці ті слова видавалися не менш безглуздими, ніж якби хто-небудь протестував проти того чи того природного явища. Хай там як, тієї миті йшлося тільки про щастя Анжеліни. Нехай той вахмістр Состен належить до якобінців, — він однаково має коли-небудь побратися з Анжеліною.

Вероніці Казимир теж було прикро, коли вона чула, як паплюжать імператора. Тієї пори такі розмови траплялися досить часто, були навіть звичайними серед двірських слуг, у деяких полках, серед невдоволених унтер-офіцерів. Так, давніше, коли імператора ще звали Бонапартом, Вероніка Казимир, інколи навіть під час довірчих розмов із його власного дружиною, теж намагалася сказати якесь суворе слово про видатного чоловіка. Згадуючи про це, вона тепер була ще невблаганніша до тих, хто зневажливо відгукувався про імператора.

Тієї хвилини Вероніка вирішила запам’ятати тих зневажників для якоїсь пізнішої нагоди, а поки що не помічати їх. Але невдовзі їй видалося, ніби чоловіки завдяки якимсь безмовним і зухвалим знакам, що їх вони прагнули вважати за таємні та незбагненні, порозумілися між собою. Тільки вахмістр Состен, величезний і незворушний, сидів коло малої Анжеліни, не розуміючи, здається, поведінки своїх друзів. Він запропонував вина Вероніці Казимир. Вона пила потихеньку. Піднявши келих, відставила мізинець, у сяйві свічок полискували її персні. Тільки доторкнулася до келиха і знову поставила на стіл, спостерігаючи з неприязною прозірливістю чоловічу змову. Водночас дослухалася пильними, добре настроєними вухами. І раптом почула, як капрал шепче якомусь вахмістрові: «Крім того, він неспроможний. У ліжку ми кращі!..».

Вероніка Казимир миттю здогадалася, про що йдеться. Ох, вона знала всі потаємні чутки та оповідки про імператорів звичай кохатися з недбалою і безсоромною поквапністю. Того кохання скуштували не тільки придворні дами та імператриця, а й покоївки і пралі. Проте всі жінки — і високого роду, і з простолюду — були вдячні імператорові навіть за ті швидкі, недбалі та байдужі обійми. Вони ніколи не забували, що він бог, а богам і належить кохатися поквапно. То була пора, коли жінки могли вимовляти ім’я імператора тільки з ненавистю, страхом або любов’ю, бо жінки, які опинялися в його обіймах, переживали протягом короткої хвилини, поки тривала його пристрасть, усі пристрасті всього світу — ненависть, страх і любов. Адже Вероніка Казимир знала, що жінкам властиве ще сильніше жадання, ніж хіть, а саме — честолюбство. Вони виходили з кімнати імператора, хоч і невдоволені, зате піднесені та ушляхетнені. Імператор одразу покидав жінок, прагнув чимшвидше спекатися їх. Жінки йшли від імператора з вічно невтамованим жаданням і з тривалим тужливим прагненням повернутись до нього. Він мав усі риси богів: був могутній, його гнів був страхітливий, а його ласка тривала украй недовго: боги недбалі.

Тому Вероніка швидко піднесла келих, одним духом, по-чоловічому, допила вино і проказала твердим військовим голосом, яким звикла наказувати своєму персоналові:

— Месьє! — Це звернення урвало зухвале перешіптування чоловіків. Усі дивились на Вероніку. — Месьє! — повторила вона. Хоча Вероніка не підводилась, її обличчя засвідчувало таку піднесеність, що в усіх склалося враження, ніби вона вже стоїть. — Здається, ви не маєте звичаю зважати на дам. Крім того, ви повинні знати, що я належу до двору і моя небога теж. — Вероніка сказала «двору», а не, скажімо, «челяді». — Ваші розмови, які ви так боягузливо провадили пошепки, зародились, мабуть, у казармах, хоча я знаю, що там вони не дуже поширені. Месьє, я покидаю вас! Приємного вечора! А ви, месьє вахмістре Левадуре, вчасно приведіть мені малу додому! Я чекатиму вас! А ти ще зайдеш до мене! — кинула вона Анжеліні. — На добраніч! — проказала Вероніка і вже підвелася. Перше ніж їй відповів хто-небудь, вона вискочила на вулицю не менш раптово, ніж заскочила до кав’ярні, і тепер двері після неї теж були досить довго відчинені, і вітер гойдав краї скатертини й розхитував полум’я свічок.

Усі мовчали. Якийсь час усім здавалося, ніби на них нагримав командир. Чоловіки в барвистих мундирах справляли тепер украй жалюгідне враження.

Анжеліні тепер здавалося, ніби вона бідолашна, покинута і зраджена. Вона тужила за добрим рідним берегом, батьківським домом на Корсиці і за своїм бідним і лагідним дитинством. Крім того, одразу збагнула, що віддала чужому барвистому опудалу те, що судилося не йому. Їй здалося, що до цієї миті вона жила далеко від власного тіла і віддала його як першу-ліпшу річ. Анжеліна здогадалася про великий і суворий закон, який природа дала жінкам, і знала, що порушила цей закон. Піднесений, гарний і нещадний, він наказував дівчатам належати коханим і чинити опір нелюбам. Подумала про кімнату з хвилястими зеленими портьєрами і портретом імператора на стіні. І раптом у неї зникло чуття сорому, їй здавалося, ніби вона вже покаялася за свій тяжкий гріх. Анжеліна відчувала, що мала б любити єдиного, хто був даний їй, і сама ця любов, здатність і готовність любити його — така велика подія, що гріх, переступ, помилка і сором уже не мають ніякого значення.

Тепер Анжеліна підняла очі, тепер її очі вперше були горді й байдужі. Й побачила, що барвиста гора поряд із нею тільки тому сидить так непорушно й тихо, що вже втратила тяму. Вочевидь, то був його власний, особливий тип сп’яніння. Таке сп’яніння було ще страшнішим, ніж уже звична галаслива сп’янілість. Вахмістр заціпенів, його чорні дрібні очиці були широко розплющені. Він радше скам’янів, ніж сп’янів. Мала Анжеліна лагідно смикнула за його непорушний синій рукав. Состен не ворухнувся. Глянула на чоловіків. Ніхто не звертав на неї уваги. Кілька вже підвелося і грали за сусіднім столом у кості та карти. Один профос, капрал і два вахмістри пошепки розповідали один одному всякі оповідки, і після кожної всі четверо по-дурному хихикали. Анжеліна підвелася. Не мовивши й слова, м’якими кроками пішла геть від столу. Навіть господар не помітив її.

Анжеліна стояла на вулиці й підняла очі до небес. Вона забула глянути в ресторані на дзиґарі. Їй здавалося, ніби північ давно вже минула, і вона дивилася на зорі, поринувши раптом у солодкі спогади про багато ночей свого давно минулого дитинства, коли вона з батьком плавала під вітрилами в морі, і старий дивився на небо, щоб визначити годину. Та сьогодні сяяло лише кілька зір. Поміж чорних хмар, що, незважаючи на свою тяжкість, мчали по небу з приголомшливою швидкістю, то тут то там зблискували і знову зникали кілька срібних іскорок. Пронизливий вітер дув, здається, з усіх боків водночас. Вулиці були безлюдні, й пізні ліхтарі блимали уривчасто, згорьовано й безпорадно. Над будинками нараз сіпнулася бліда далека блискавка, а після неї загримів украй далекий безпритульний грім. Мала Анжеліна злякалася. Щільніше закуталася в мантилью. Надумала і безтурботно пішла собі, хоч і не знала до ладу, куди йде. Коли нарешті дійшла до рогу, де, як здавалось, яскраві ліхтарі поодаль позначали широку вулицю, впали перші важкі краплі дощу, а наступної миті небо розпанахала вкрай близька і яскрава блискавка. Анжеліна ступала дедалі швидше. Коли дійшла до широкої і щедро освітленої вулиці, вже лив важкий і рясний дощ, тож дівчина зупинилася в порталі великої кам’яниці, з вікон якої, позолотивши дощові потоки, променилось яскраве світло і перед якою чекало кілька пишних карет. Цей перепочинок видався Анжеліні приємним. А втім, усе, що сталося сьогодні, було приємним для неї: дощ, блискавки, карети, шляхетний дім і затишний портал. Велика радість виповнювала її, тож радісним стало і все навколо: навіть блискавка, грім і дощ.

Мабуть, уже було пізно, швейцар у лівреї спустився сходами вниз, відчинив обидві стулки масивних вхідних дверей і кинув владний погляд на Анжеліну. Всі візники, немов хто гукнув їх, нараз прокинулись і повилізали з карет, стали коло дверцят і опустили підніжки. Анжеліна жваво пішла далі вздовж вулиці в напрямі, який підказувало серце. Йшла розмірено, не повільно й не швидко, хоча її мантилья, одяг і черевики промокли.

Анжеліна побачила палац, коли дощ уже полагіднішав, а надворі дедалі яснішало. Вартовий дрімав у будці й не помітив дівчини; вперше, відколи служила в Парижі, вона без страху зайшла у вузеньку залізну хвірточку, яку відчинила рівненько, безгучно, майже не торкнувшись її. Пішла сходами вгору. Було тихо і затишно, крізь високі вузенькі вікна на сходових майданчиках яснів мокрий ранок, а здалеку долинав перший несміливий спів пробудженого птаства. Анжеліна дістала зі скрині хусточку імператора, на яку давно вже не дивилася, пригорнула до серця, а потім до вуст, роздяглася і заснула швидко та легко, поклавши барвисту хусточку під сорочку, на ощасливлене серце...

V 

Усюди в країні та у світі жінки любили імператора. Анжеліні, проте, здавалося, ніби існує якесь особливе, таємне мистецтво любити імператора; вона почувалася зарученою з ним, із тим найвищим володарем усіх часів. Імператор усякчас жив у її душі. Хоч який великий, він мав досить місця для себе в її малому серці. Воно дуже виросло, щоб прийняти імператора в усій його величній пишноті...