Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

— А нічого не побачив, хай йому чорт, нічого! Ото ж наслухався —«театр», «театр»! Дай, думаю, піду подивлюся, розважуся. Та плакали мої грошенята! Така собі кругла кав’ярня, наче тік, повно стільців, люстер і людей. Голова в мене пішла обертом, у очах потемніло, нічого не бачу. «Ну його к бісу,— кажу собі,— ще зурочать мене тут, краще забратися геть!» Аж раптом якась вертихвістка хапає мене за руку. «Куди ти мене тягнеш?» — питаю, а вона тягне мене й тягне, потім обернулась і каже: «Сідай!» Я сів. Попереду й позаду, і по праву руку, і по ліву — скрізь люди. Ну, думаю, попався! Тут же задихнутись можна, дихати нічим! Обертаюся до сусіда: «Звідки ж воно, кумцю, виходитимуть перемадонни?» — питаю. «А он звідти, з середини!» — відповідає той і показує на якусь завісу. Ну, то я теж прикипів очима до тої завіси.

Коли це й справді, теленькає дзвінок, відкривається завіса й виходить оте саме Котопулі. Тільки ж — от бог свідок, не брешу,— не було там ніякого кота! Звичайна жінка. Жінка, та й годі! Почала вона вибрикувати задом, аж поки людям набридло: вони заплескали в долоні, і вона втекла.

Селяни вибухнули реготом. Сфакіаноніколіс засоромився, розсердився й відвернувся до дверей.

— А дощ іде! — сказав він, щоб перемінити тему.

Усі обернулись до дверей. І саме в ту мить — ніби диявол підстроїв — пробігає мимо кав’ярні жінка; спідниця в неї задерлася вище колін, волосся розсипалося по плечах, одяг обліпив її всю й окреслив міцне, гнучке, туге, мов тріпотлива рибина, тіло.

Я підхопився. Що це за бестія? Вона нагадувала кровожерну тигрицю.

Жінка обернулась, кинула блискавичний погляд у кав’ярню, і її розпашіле обличчя проясніло, очі заблищали.

— Пресвята богородице! — прошепотів юнак з пушком на підборідді, він сидів біля самого вікна.

— Будь ти проклята, стерво розбещене! — пробурчав Манолакас, польовий сторож.— Розпалюєш у нас вогонь, а гасити не гасиш.

Юнак, що сидів біля вікна, завів пісню, спочатку тихо, невпевнено, але щодалі голос його міцнішав:

Ой, пахне хустка удови достиглою айвою,

А хто ті пахощі почув — не владний над собою!

— Замовкни! — проревів Маврандоніс, люто сіпнувши Рукав наргіле.

Юнак притих. До Манолакаса, польового сторожа, нахилився патлатий старий.

— Твій дядько,— тихо сказав він,— знову розлютився Якби вона потрапила йому до рук, то він роздер би її бідолашну, сохрани її господи!

— Е, діду Андрульо,— усміхнувся Манолакас,— бачу, тебе теж тягне до вдовиної спідниці. І не сором тобі? Ти б уже мав думати про спасіння душі.

— Та я ось що кажу: нехай бог дасть їй довгого віку! Ти бачиш, які діти останнім часом народжуються в селі? Не діти — янголята! А як ти гадаєш, чому? Та через удову, хай би вона була здорова! Вона ж усе заворожує: як погасиш світло, то здається, обіймаєш не свою жінку, а вдову. Того й плодяться красиві діти в нашому селі. Точно тобі кажу!

Дід Андрульо хвилину помовчав, а потім пробурмотів:

— Хвала тому, хто її здобуде! Ех, мав би я зараз двадцять років, як Маврандонісів Павліс! Хай би він у мене повчився!

— Та він хоч би де був, а тут з’явиться! — сказав хтось зі сміхом.