Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

Всі глянули на двері. Дощ лив як із відра, вода з шумом текла по бруківці, час від часу блискавка розтинала небо, Зорбас, ще й досі під враженням від удови, обернувся й дав мені знак.

— Дощу вже нема, хазяїне, ходімо!

У дверях з’явився босий розпатланий молодик. Його великі очі нестямно палали; таким малюють на іконах святого Іоанна Хрестителя — з розширеними від голоду й молитов очима.

— Доброго здоров’я, Мімітосе! — загукали звідусіль, сміючись.

Кожне село має свого дурника, а якщо не має, то творить його собі на втіху. Мімітос саме й був сільським дурником.

— Люди! — вигукнув він тремтливим жіночим голосом.— Люди! Вдова Сурмеліна загубила своїх овець. Хто їх знайде, тому п’ять ок вина у віддяку!

— Геть звідси, вишкребку! — знову почувся голос Маврандоніса.— Геть!

Наляканий Мімітос зіщулився в кутку біля дверей.

— Сідай сюди, Мімітосе, випий ракії, зігрійся! — пожалів його дід Анагностис.— Що ж би наше село робило без дурника?

У цей час у дверях з’явився юнак. Обличчя в нього було бліде, щоки, усіяні пушком, аж сині, бляклі. Дихав він важко, по волоссю, що поприлипало до лоба, збігала вода.

— Здоров, Павлісе! — вигукнув Манолакас.— Здоров, брате, ходи до нашої компанії.

Маврандоніс обернувся, глянув на сина й насупився. «І оце мій син? — подумав він.— Оцей недоносок? І в кого тільки він удався? Взяти б його за шкірку та гепнути об землю, щоб і дух випустив!»

Зорбас сидів як на голках. Вдова розпалила його уяву, і тепер йому було тісно в чотирьох стінах.

— Ходімо, хазяїне, ходімо...— раз по раз підганяв він мене,— тут можна задихнутися!

Йому вже здавалося, що хмари розійшлись і виглянуло сонце. Не витримавши, Зорбас запитав у хазяїна кав’ярні якомога байдужіше:

— Хто ця вдова?

— Кобила,— відповів той.

Він приклав пальця до губів, показав очима на Маврандоніса, який знову втупився в підлогу, і додав:

— Кобила! Краще не говорити про неї, не брати гріха на душу.

Маврандоніс підвівся, склав наргіле і сказав: