Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

— І ти не розгнівався на Нюсю?

— А чого б я гнівався? Хоч би що ти мені казав, але жінка — це нелюдина, це щось інше, щось інше. Чого б я мав гніватися? Жінка — це щось таке, що не можна пояснити, і всі закони, державні й релігійні, помиляються! Не треба так ставитися до жінки, ні! Закони надто жорстокі до неї, несправедливі... Якби мені випало видавати закони, то я встановив би для чоловіків одні, а для жінок — інші. Десять, сто, тисячу приписів для чоловіка — він витримає, на те він і чоловік! Але для жінки — жодного. Тому що — скільки ще тобі казати, хазяїне! — жінка слабка істота. За здоров’я Нюсі, хазяїне! За здоров’я жінки! І нехай нам, чоловікам, бог дасть розуму!

Він випив, підніс руку й різко змахнув нею, ніби рубонув сокирою:

— Або хай нам дасть розуму, або хай нас каструє. Інакше, хазяїне, ми пропали! І я знаю, що кажу!

Зранку йшов тихий, лагідний дощ, небо з невимовною ніжністю припадало до землі. В моїй уяві сплив один індійський барельєф з темно-синього каменю: чоловік обвив руками жінку і єднається з нею так ніжно й водночас нестримно, що здається,— хоч їхні тіла вже майже зовсім роз’їв і стер час,— ніби ти бачиш двох комах, які злилися воєдино, а дрібний дощ намочив їхні крила, і тепер цих комах, міцно притиснутих одна до одної, тихо й жадібно поглинає земля.

Я сидів у халабуді й дивився, як тьмавіє світ і як виблискує попелясто-зелене море. Скільки видно берега — від краю до краю — ні людини, ні вітрила, ні птаха. У відчинене віконце повіває лише духом землі.

Я підвівся й простяг руку під дощ, мов жебрак. І раптом мені захотілося плакати. Якась туга — не за самого себе,— якась глибша й темніша, ніж моя власна, заповзала з мокрої землі в моє тіло. Мене пройняв жах! Жах, який охоплює тварину, що пасеться мирно, і раптом не знати чому відчуває, що вона оточена і нема їй рятунку.

Я вже ладен був закричати, бо знав, що це полегшить мою душу, але посоромився.

А небо опускалося дедалі нижче. Я виглянув у віконце. Хмари вкрили верхів’я гори з шахтою, і в них потонуло обличчя жінки, що лежала горілиць.

Гнітючі, сумні ці години, коли мжичка сіється ніби просто в твою душу, а вона схожа на метелика, у якого змокли крила, і він в’язне в розкислій землі. Тоді в пам’яті спливають усі гіркі спогади, що були поховані в серці — Розлуки з друзями, все згаслі усмішки жінок, надії, яким, наче метеликам, відірвано крила й вони перетворились на таких собі черв’яків, що повзають по листках твого серця й гризуть їх.

І поволі на тлі дощу й мокрої землі виринув у моїй душі образ мого друга, що перебував на чужині, десь аж там, на Кавказі. Я взяв ручку, схилився над папером і почав з другом розмову, аби прорвати сітку дощу й розвіяти тугу:

«Дорогий мій, пишу тобі з пустельного берега Кріту, де я, зі згоди Долі, маю пробути кілька місяців і погратися. Погратися в капіталіста, власника вугільної шахти, ділову людину. Якщо мені поталанить у цій грі, я зможу сказати, що то була не гра, а важливе рішення, яке змінило моє життя.

Пригадай: коли ти від’їжджав, то спересердя назвав мене чорнильною душею. Я теж тоді розсердився і вирішив на певний час,— а може, й назавжди? — облишити папір і зайнятися ділом. Я придбав гору з покладами бурого вугілля, найняв робітників, купив кайла, лопати, ацетиленові лампи, кошики, тачки, пробив штольні й тепер угризаюся в гору. Ось так, тобі на зло. І з чорнильної душі я перетворився, риючись у підземеллі, на духа землі.

Сподіваюсь, ти схвалиш цю переміну. Ти часто, кепкуючи наді мною, називав себе моїм учнем. І тепер я скористаюся з цього, добре знаючи, що є обов’язком справжнього вчителя і яка нагорода для нього найвища: навчитися від свого учня всього, чого тільки можна, і відчувати, куди прагне молодість, аби й свою душу спрямувати туди ж. Ось так, скориставшися з науки, що її дав мені ти, мій учень, я й опинився на Кріті.

Ніде нема вищих утіх, як тут, бо вони дуже прості і складаються з вічних начал: свіже повітря, море, пшеничний хліб, а вечорами — незрівнянний Синдбад Мореплавець, який сідає переді мною по-турецькому й починає розповідати, і тоді мені відкривається світ. Часом, коли йому бракує слів, він зривається на ноги й пускається в танок, а часом, коли й танок не допомагає, він кладе собі на коліна сандур і починає грати.

Іноді мелодія буйно весела, і ти аж задихаєшся, бо раптом розумієш, що доля твоя зла і життя твоє безглузде, негідне людини, а іноді мелодія печальна, і ти відчуваєш, як життя твоє минає, тече, мов пісок між пальцями, і нема тобі рятунку.

Душа моя б’ється в грудях, миготить, мов човник у кроснах, і тче, тче ці короткі місяці, які я пробуду на Кріті, і нехай мене бог простить, але мені здається, що я щасливий.

Конфуцій казав: «Одні прагнуть щастя вищого за людину, інші — нижчого, але щастя — саме на зріст людини». І це правда. Тобто, існує стільки видів щастя, стільки людських зростів. Отаке, мій любий учню і вчителю, тепер і в мене є щастя; я весь час міряю його, аби знати, якого я тепер зросту. Адже тобі добре відомо, що зріст людини не залишається незмінним.

А як дивно змінюється залежно від клімату, від тиші, самотності чи товариства душа людини! Люди здаються мені, з цієї моєї самотності, не мурашками, як ти можеш подумати, а чимось зовсім іншим: велетенськими дикими звірами, динозаврами та птеродактилями, що живуть в атмосфері, насиченій вуглекислим газом та густою космогонічною гнилизною. Живуть у якихось незрозумілих, безглуздих і похмурих джунглях. Поняття «вітчизна» і «нація», що їх любиш ти, поняття «надвітчизна» і «людство», якими захоплювався я, набувають однакової цінності під могутнім вітром тління. Ми неначе іграшки, заведені лише на те, щоб вимовити кілька складів, часом навіть не складів нерозбірливих звуків, якихось «а» чи «у», та й зламатися по тому. І навіть найбільші ідеї, досить лише розпороти їх і заглянути всередину, теж не що інше, як ляльки, напхані тирсою, а в ній хитро замасковано банальну пружину.

Ти знаєш добре, що ці жорстокі в своїй відвертості роздуми не годні зацькувати мою душу, більше того, вони необхідні мені як паливо для вогню, що горить у мені. Адже, як каже мій учитель Будда, я бачив. А якщо я бачив і змирявся, підморгуючи незримому, завзятому й дотепному Режисерові, то можу грати відверто, цебто ні на кого й ні на що не зважаючи, свою роль на землі. Бо цю роль визначив мені не тільки Той, хто мене завів, але я й сам із власної волі завів себе. Чому? Тому що я бачив, я брав участь у творінні, в якому граю на сцені Мартопляса Господа.