Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

Нюсю моя,

Нюсю моя,

Ох!

А як проревів оте «ох», то вхопив Нюсю й почав її цілувати.

Цього тільки й треба було! Я ніби дав знак, якого всі чекали. Рудобороді здоровані кинулись гасити світло.

Жінки, ці хитрі лисиці, спершу заверещали, ніби їм страшно. Та невдовзі — хі-хі-хі! — захихотіли в темряві, почалися лоскотання та сміх.

Що там було, хазяїне, бог знає. Тільки думаю, що й він не знав, бо якби знав, то спалив би нас блискавкою. Жінки й чоловіки впереміш попадали на підлогу. Я хотів було розшукати Нюсю, та де там було знайти! Попав якусь іншу та й забувся з нею.

Вранці підвівся — хотів забрати свою дружину й піти. Було ще темно, не розбереш, де хто. Вхопив одну ногу, потяг — не Нюсина, вхопив іншу — теж ні! Знов котрусь потяг — не вона! Хапаю знову й знову, аж нарешті не побачив — відчув, що це вже Нюся. Потяг її, вивільнив з-під двох чи трьох туш, які мало не розплющили її, бідолашну, розбудив та й кажу: «Нюсю, ходімо!» А вона мені: «Не забудь кожуха!» І ми пішли.

— Ну, а далі? — запитав я, бо Зорбас замовк.

— І що це тобі далося: «далі» та «далі»? — нервово кинув Зорбас і зітхнув.— Я прожив з нею шість місяців. І відтоді — от їй-богу не брешу — вже нічого не боюся. Анічогісінько, хоч вір, хоч не вір! Крім одного: що раптом диявол чи господь бог зітруть з моєї пам’яті оті шість місяців. Зрозумів? Кажи, що зрозумів.

Зорбас заплющив очі. Видно було, що він дуже схвильований. Це вперше я бачив, що він так глибоко переживав якусь давню мить.

— То ти, виходить, любив ту жінку дуже сильно? — запитав я, помовчавши.

Зорбас розплющив очі.

— Ти ще молодий, хазяїне, ще молодий, де тобі таке зрозуміти? От коли й твоє волосся посивіє, отоді давай і порозмовляємо про цю нескінченну історію...

— Яка це ще нескінченна історія?

— Жінка. Скільки тобі казати? Жінка — це нескінченна історія. А ти зараз — як той півень, що блискавкою налетить на курку, а потім настовбурчить пір’я на шиї, злетить на купу гною, кукурікає і приндиться. І курка вже його не цікавить, лише власний гребінь. То хіба він розуміється в коханні? Як свиня в апельсинах!

Зорбас презирливо сплюнув і відвернувся — не хотів мене бачити.

— Послухай,— знову запитав я,— а як же Нюся?

Втупившись поглядом кудись у море, Зорбас відповів.

— Одного разу приволікся я додому, а її немає. Пішла вона. В ті дні до села навідався якийсь красень солдат, от вона й подалася з ним. Пішла геть! Серце моє розірвалося навпіл, та скоро, кляте, знову зрослося. Ти бачив коли-небудь на кораблях латані-перелатані вітрила, з червоними, жовтими, чорними латками, пришитими таким міцним шпагатом, що вже не рвуться і в найлютішу бурю? Отаке й моє серце. Тисячу разів пробите, тисячу разів латане і нездоланне.