Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

Він одним духом випив вино, відкинувся до стіни й мовив:

— Ну, добре, розкажу тобі про Нюсю. Щось мені весь вечір не йде з думки Росія. Згортай вітрило! Полегшимо цей човен — мою душу!

Він обтер вуса й розворушив жар у пічці.

— З тією Нюсею, значиться, я запізнався в одному селі на Кубані. Було літо. Кавунів і динь — гори, підходь, бери — ніхто тобі нічого не скаже. Розріжу, було, навпіл, та й запихаюся, аж за вухами лящить.

Там, на Кубані, всього доволі, хазяїне, чого завгодно, що в око впало, те й твоє! Не тільки динь та кавунів, не думай, а також і риби, і сиру, і жінок. Ідеш собі, бачиш кавун — береш кавун, бачиш жінку — береш жінку. Не те що тут, у цій злиденній Греції, де не встигнеш узяти шкурку від дині, як тебе тягнуть у суд, а доторкнешся до якоїсь жінки, то її брат одразу хапається за ножа, щоб зробити з тебе фарш. Скнарість, ненатлість; твоє, моє — бодай вас земля проковтнула, голодранці зачучверені! Пішли б у Росію та подивилися, що таке людська щедрість!

Так ото проходив я Кубанню та й побачив на одному баштані жінку. Сподобалась вона мені. А треба тобі знати, хазяїне, що слов’янки зовсім не такі, як оці дешеві корисливі грекині, котрі продають любов на грами та все хитрують, аби тобі перепало якнайменше, аби хоч дещицю тобі не доважити. Слов’янки, хазяїне, як уже чого вділяють, то повною мірою. Знаєш, слов’янки в усьому — і в сні, і в любові, і в їді дуже схожі на звірят. Є в них щось від землі, в усьому щедрі, дуже щедрі, не скупляться, як оці грекині, оці нікчемні торговки! «Як тебе звати?» — питаю її. Бачиш, біля жінок я вже трохи навчився російської... «Нюсею. А тебе?» —«Алексісом. Ти мені дуже подобаєшся, Нюсю». Вона оглянула мене з голови до п’ят, прискіпливо так, як ото оглядають коня на базарі. «Та й ти не видаєшся мені хирлявим,— каже.— Зуби міцні, вуса пишні, плечі широкі, руки дужі. Ти мені теж подобаєшся». Більше ми, вважай, нічого й не сказали одне одному, та й не було потреби. Отак швиденько й домовилися. Того ж вечора я, вбраний по-святковому, мав прийти до неї додому. «А ти кожуха маєш?» — питає мене Нюся. «Маю, але ж у таку спеку...» — «То нічого, вдягни його для статечності».

Убрався я ввечері як жених, перекинув через руку кожух, а ще був у мене костур зі срібною голівкою, то я й його взяв та й пішов. Велика сільська хата, широке подвір’я, корови, преси для винограду, на подвір’ї щось вариться в казанах. «Що це ви тут варите?» — питаю. «Бекмез із кавунів».—«А там?» —«Бекмез із динь». «Ого-го,— дивуюся собі,— що ж це воно робиться? Подумати тільки — бекмез із кавунів і динь! Це ж земля заповідана! Прощайте, злидні! Благословляю тебе, Зорбасе, утрапив ти — куди твоє діло! — як миша в курдюк із сиром».

Піднявся я східцями. Якісь такі величезні дерев’яні східці, дуже рипучі. На ганку Нюсині батько й мати, одягнені в щось подібне до зелених шароварів, і підперезані червоними поясами з великими китицями. Заможні люди. Розкрили вони обійми — чмок, чмок,— обіймаємося. Обслинили мене всього. Щось мені казали швидко-швидко, я ні біса не второпав, але що з того? По їхніх обличчях було видно, що зла вони мені не бажають.

Входжу в хату — і що ти думаєш? Там уже столи накриті, навантажені, як трищоглові кораблі! Всі родичі, чоловіки й жінки, а попереду Нюся, нафарбована, розцяцькована, ще й викот на грудях величезний — справжня тобі корабельна горгона. Аж сяє красою й молодістю. На голові в неї червона хустина, а на грудях, якраз на серці — вишиті серп і молот. «Послухай, ти, безбожнику,— кажу собі,— невже цей шматочок для тебе? Невже ти обійматимеш сьогодні оце тіло? Хай простить господь батька й матір, які тебе породили!»

Та ось усі посідали й дружно, з богатирським завзяттям, узялися до страв і напоїв. «А де ж піп?» — питаю я Нюсиного батька — він сидів біля мене і вже упрів від ситої їжі. «Де ж піп, хто ж нас благословить?» —«Немає попа,— відповідає він і знову обслинює мене,— немає попа. Релігія — опій для народу».

Сказавши це, старий підвівся, випнув груди, послабив червоний пояс і підніс руку, вимагаючи тиші. Потім узяв повний по вінця келих і, дивлячись мені просто в вічі, почав говорити. Говорив і говорив — до мене промовляв. Що він казав? Те лише йому самому відомо та ще господу богу. Я спробував підвестись, але мене захитало, і я знову сів. А як сів, то притиснувся коліном до коліна Нюсі, вона сиділа по праву руку від мене.

Старий усе говорив і говорив, аж піт у нього виступив на обличчі. Тоді всі кинулись обіймати його, аби він уже замовк. А як він замовк, Нюся нахилилась до мене й просить: «Ну, тепер і ти щось скажи!»

Тоді я підвівся і теж виголосив промову, половину російською, половину грецькою. Що я казав? Хай мене грім поб’є, коли я знаю. Пригадую тільки, що наприкінці потягло мене на розбійницькі пісні. І я загорланив ні в тин, ні в ворота:

В гори клефти подались

Красти коней-коненят!

Не спіймали коненят,

А спіймали Нюсеньку!

Як бачиш, хазяїне, я цю пісню на ходу трохи переінакшував, підганяв під момент:

І несуть її, несуть,

Ой матусенько, несуть!