Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

— Якби нам пощастило з канатною дорогою, ми б спустили весь ліс, поставили б тартак, напиляли б дощок, брусів, балок — гроші лопатою б загрібали, а тоді збудували б трищогловий корабель та й пустилися б куди очі бачать, гуляти по світах!

Погляд його спалахнув: перед ним закрутилися далекі міста, жінки, вогні ілюмінацій, велетенські будинки, машини, пароплави.

— Я вже посивів, хазяїне, зуби мої починають хитатися, мені вже не можна марнувати часу. Тобі що! Ти молодий, можеш потерпіти, а я ні. От їй-богу, що старіший, то буйніший! І нехай ніхто мені не каже, що на старість людина вгамовується, що жар її вигасає, і вона тільки й жде смерті, підставляє їй шию та просить: «Зітни-но мені голову, владарко, щоб я потрапив до раю!» Ні, я що старіший, то буйніший. Я не піддаюся, я ладен би й світ проковтнути.

Він підвівся й зняв із цвяха сандур, примовляючи:

— Ходи-но сюди, злий дух! Чого це ти прилип до стіни й мовчиш? Ану ж бо заграй!

Я не міг надивитися, як обережно, як ніжно розгортав Зорбас полотно, що в нього було загорнуто сандур. Здавалося, ніби він обчищає смокву або роздягає жінку.

Поклавши сандур на коліна, Зорбас схилився над ним і пестливо провів рукою по струнах, ніби радився зі своїм другом, яку б мелодію заграти, ніби будив його, благаючи скласти компанію змученій душі, що вже не витримує самотності. А тоді почав награвати якусь пісню, та вона не виходила, й він облишив її, почав іншу, але струни зазвучали різко, немов їм було боляче й вони не бажали грати. Зорбас відкинувся спиною до стіни й витер піт, що раптом рясно вкрив його лоб.

— Не хоче,— пробурмотів він, з острахом дивлячись на інструмент,— не хоче...

Потім загорнув сандур так само обережно, як і розгортав, ніби то було дике звіря, щомиті готове укусити, підвівся й повісив його на цвях.

— Не хоче...— знову пробурмотів він.— Не хоче... Не треба його силувати.

По цьому Зорбас усівся на землю, загорнув у присок каштани, налив у склянки вина, відпив раз і вдруге, далі обчистив каштан і, подаючи мені, запитав:

— Ти щось розумієш, хазяїне? Я геть з глузду з’їхав. Все має душу: і дерево, і камінь, і вино, яке ми п’ємо, і земля, по якій ходимо. Все-все, хазяїне.— І підніс склянку: — Твоє здоров’я!

Випивши, налив собі ще.

— Ох і шельма це життя! Ох і шельма! Така сама, як і пані Бубуліна!

Я розсміявся.

— Ти не смійся, хазяїне, а слухай мене. Життя, кажу тобі, як та пані Бубуліна. От і стара вона, але ж має, клята любаска, свої принади. Так уміє прикидатися, що з ума-розуму зводить. Заплющиш очі, і здається, що стискаєш в обіймах двадцятирічну дівчину. От їй-богу не брешу — стає двадцятирічною, кажу тобі, коли маєш настрій і вимкнеш світло!

Звичайно, ти мені скажеш, вона вже добре підтоптана, вибрикувала в житті, аж небу жарко було: пройшли через її руки і флотоводці, і моряки, і солдати, і селюки, і мандрівні торговці, і пани, і рибалки, і жандарми, і вчителі, і проповідники, і мирові судді. Але що з того? Вона, бісова шльондра, все швидко забуває, жодного полюбовника не пам’ятає, невинною голубкою стає, правду тобі кажу, недосвідченою, пташенятком, ще й червоніє — ти тільки послухай! — червоніє й тремтить, ніби це їй уперше. Жінка — це загадка, хазяїне. Тисячу разів упаде, і тисячу разів устане невинною. Спитаєш, чому? А тому, що вона не пам’ятає.

— Зате папуга пам’ятає, Зорбасе,— сказав я, щоб подратувати його,— завжди кричить те саме ім’я, та ба — не твоє. Тебе це не доводить до сказу? Тільки-но ви вдвох опиняєтесь на сьомому небі, як папуга раптом горлає: «Канаваро! Канаваро!» В тебе тоді не з’являється бажання вхопити його за горлянку й задушити? Таки час би вже навчити його кричати «Зорбас! Зорбас!»

— Хе-хе! Стара пісня! Давнє політиканство! — вигукнув Зорбас і затис вуха своїми ручиськами.— Задушити, кажеш? Ха! Я ж просто млію від утіхи, коли він горлає це ім’я! Та безбожниця чіпляє вночі його клітку якраз над ліжком, і той негідник, дарма, що темно, як упнеться в нас одним оком, то тільки-но нам замакітриться в голові, як він починає репетувати: «Канаваро! Канаваро!»

Клянусь тобі, хазяїне,— тільки хіба ж ти зрозумієш, тебе ж заїли ті розпрокляті книжки! — клянусь тобі, хазяїне, тоді я враз відчуваю, що на моїх ногах лаковані черевики, на голові — пера, і що в мене якась м’яка напахчена амброю борода. «Буонджорно! Буона сера! Манджате макароні?[27] Я стаю справжнім Канаваро. Я підіймаюсь на мій пошарпаний у битвах флагманський корабель — і повний вперед! І починається канонада!