Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

Зорбас увійшов у халабуду й сів під пічкою. Обличчя його сяяло.

— Що це на тебе найшло? Чому ти пустився в танок?

— А що я, по-твоєму, мав робити, хазяїне? Мене розпирало від радості, то треба було розрядитись. А як може розрядитися людина? Словами? Пхе!

— Що ж то за радість?

— Що за радість? А хіба ті твої слова, ось тут сказані, ти кинув просто так, на вітер? Чи ти й сам не розумієш того, що сказав? Ми, мовляв, прибули сюди не заради вугілля... Ось що ти сказав, аби мені полегшало! Що ми прибули сюди погуляти, що ми замилюємо людям очі, аби не вважали нас за придурків і не дивились на нас косо, і що ми, як тільки залишатимемось самі й ніхто нас не бачитиме, животи надриватимемо зо сміху! Цього ж самого слово честі, бажав і я, тільки не розумів, чого бажаю. То вугілля мені з думки не йде, то пані Бубуліна, то ти... Заплутаний клубок. Коли прокладав штольню, казав собі: «Найперш — вугілля! Вугілля! Вугілля!» І сам ставав наскрізь вугіллям. Та коли кінчав працю й знову бавився з тією старою тюленихою — дай їй боже здоров’я! — то в її обіймах забував і про вугілля, і про всяких там хазяїнів. Та й себе самого забував. А коли залишався сам і мені не було чого робити, мої думки поверталися до тебе, хазяїне, і серце моє розривалося. Камінь у мене був на душі. «Як тобі не соромно, Зорбасе,— кричало все в мені,— як тобі не соромно, Зорбасе, дурити цю добру людину й проїдати її гроші? Доки ти ще будеш таким негідником, Зорбасе? Досить уже!»

Скажу тобі, хазяїне, я зовсім був розгубився: диявол тяг мене в один бік, бог — в інший, вони мене роздирали навпіл. Та ось ти, хазяїне, мовив велике слово, і я прозрів. Я побачив! Розібрав! І ми порозумілися! Ну, то тепер дамо жару! Скільки ти ще маєш грошей? Давай їх сюди! Гуляти так гуляти!

Зорбас витер піт, розглянувся навколо. В око йому впали рештки вечері на софрі — він простяг до них руку і сказав:

— З твого дозволу, хазяїне! Я знову хочу їсти!

Схопивши шмат хліба, цибулину й жменю оливок, він з апетитом почав їсти, потім узяв баклагу й перевернув її над роззявленим ротом — вино забулькало в його горлі. Напившись, Зорбас смачно прицмокнув язиком.

— Оце аж тепер я оговтався.

Він глянув на мене, підморгнув і запитав:

— Чого ти не смієшся? Що ти на мене так дивишся? Таку вже маю вдачу. Сидить у мені якийсь диявол і кричить на мене, і я виконую все, що він мені каже. Як тільки я доходжу до того, що ось-ось розум потьмариться, той диявол горлає мені: «Танцюй!» І я пускаюся в танок. Одного разу, коли помер мій синочок, Димитракіс, на Халкідіці, я отак скочив і затанцював. Мої родичі й друзі, як побачили, що я танцюю перед покійником, кинулись були зупиняти мене. «Збожеволів Зорбас,— кричать,— збожеволів Зорбас!» А я тої хвилини був би справді збожеволів од болю, якби не затанцював. Бо то була моя перша дитина, три роки минуло синочкові, і я не пережив би втрати. Ти мене зрозумів, хазяїне, чи я кажу на вітер?

— Зрозумів, Зорбасе. Зрозумів, не на вітер кажеш.

— А то колись був я в Росії — і туди мене занесло, знов таки на рудник, на мідний, біля Новоросійська. Ну, вивчив я п’ять чи шість російських слів, найпотрібніших для роботи: «ні», «так», «хліб», «вода», «я тебе люблю», «ходи сюди», «скільки». І що ти думаєш? Заприятелював з одним росіянином, запеклим більшовиком. Зійдемось ми з ним, бувало, увечері в портовій корчмі та й кружляємо горілку карафку за карафкою, аж поки нас розбере. А як розбере, тоді вже душі відкриваються; він хоче мені розповісти від початку до кінця все, що бачив і пережив у революцію, а мені теж кортить звіритися йому в усіх своїх пригодах. Та отак за чаркою ми, бач, і побраталися.

Розмовляли ми, вважай, на мигах. Він починав розповідати перший, а я, коли вже нічого не міг уторопати, кричав йому: «Стоп!» Тоді він зривався з місця й починав танцювати — показував у танці все, про що хотів мені розповісти. Так само і я. І все те, чого не могли ми розповісти словами, те передавали ногами, руками, животом або дикими вигуками: «Хай-хай! Гоп-ля! У-у-ух!»

Отож росіянин починав перший: як вони захопили гвинтівки, як почалася війна, як вони дісталися до Новоросійська... І коли неможливо було зрозуміти, що він мені каже, я підносив руку й гукав: «Стоп!» Росіянин умить підскакував і пускався в танок. Танцював він як осатанілий, а я стежив за його руками, ногами, грудьми, очима й розумів усе: як вони вдерлися в Новоросійськ, як убивали буржуїв, як трощили магазини, як вдиралися в будинки й хапали буржуйських жінок. А ті, безсоромні, спершу плакали, дряпалися, кусалися, а потім потроху вгамовувались, заплющували очі й німіли від утіхи. Такі-но вони, жінки...

А потім починав я. Та не встигну, було, сказати й кількох слів, як росіянин, мабуть, уже добре захмелілий,— голова вже, певно, не варила, кричить: «Стоп!» А мені цього тільки й треба! Я підхоплююсь, відсуваю набік стільці і столи та й ну витанцьовувати... Е-ех, до чого тільки докотились люди, тьху! Хай йому всячина! Забули про тіло, дали йому оніміти і розмовляють лише словами. Але що ти скажеш словами, що можуть донести слова? Бачив би ти, любий мій, того росіянина, як він їв мене очима від голови до п’ят і як усе розумів! Я розповідав йому в танці і про свої нещастя, і про мандри, і про те, скільки разів одружувався, і чим займався: що був і каменярем, і шахтарем, і мандрівним торговцем, і гончарем, і комітаджі, і музикою, і продавцем смаженого гороху, і ковалем, і контрабандистом; і як мене запроторили до в’язниці, і як я втік, і як прибився до Росії...

А він усе-все розумів, хоч і був добре напідпитку. Говорили мої ноги й руки, говорив чуб і одяг. Навіть складаний ніж, що висів у мене на поясі, і той говорив... А коли я закінчував, росіянин згрібав мене в обійми й цілував, і ми знову наливали горілки в чарки, і плакали й сміялися, міцно обнявшись. А вдосвіта нас рознімали, і ми, чіпляючись ногою за ногу, ішли спати. А під вечір знову сходилися.

Ти смієшся? Не віриш мені, хазяїне? Мабуть, кажеш собі: «І що це він за байки плете, оцей Синдбад Морехід? Щоб ото вести бесіду танцями?» Але я даю голову навідсіч, Що саме так бесідують боги й дияволи!

Та ти, бачу, вже геть сонний. Тендітний ти занадто, не витримуєш. Ну, то ходи спати, а завтра порозмовляємо. Маю я один план, серйозний план, завтра тобі розповім. А я ще викурю сигарету, може, й скупаюся в морі я весь горю, треба загасити пожежу. Добраніч!