Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

— Я! — вигукнув Зорбас і вдруге сягнув рукою до многотрудних колін, наче хотів загарбати їх.

Стара співачка завовтузилась на стільці й знову розкрила зморшкуватий ротик:

— Я теж воювала, груди в груди, відважно воювала. Та настали сумні часи: Кріт звільнився, ескадри одержали наказ повертатися додому. «А що ж буде зі мною? — закричала я й ухопилася за всі чотири бороди одразу.— На кого ви мене покидаєте?» — Я звикла до величі, звикла до шампанського й курчат, звикла до морячків, які віддавали мені честь, до гармат,— як вони дивились на мене, любі мої! — ось так, лежачи, важкі, мов чоловіки! — «Що ж буде зі мною, я ж тепер чотири рази вдова, чуєте, мої плотьоводці?» А вони сміялися — ох, ці чоловіки! — й напихали мене англійськими лірами, ліретами, карбованцями та франками. Я їх і в панчохи, і за пазуху, і в черевички натоптувала. А останнього вечора плакала й голосила. І плотьоводці пожаліли мене,— наповнили ванну шампанським, занурили мене в нього, і я купалася перед ними — адже в нас були безпосередні стосунки,— а потім вони келихами черпали шампанське й випили його все, дай їм боже здоров’я! І сп’яніли й погасили світло...

Вранці я вся пахла фіалкою, одеколоном, мускусом та амброю. Всі чотири великі держави — Англію, Росію, Францію й Італію — я тримала ось тут, отут, на своєму лоні, і гойдала їх, ось отак, дивіться!

Мадам Ортанс розкинула свої коротенькі повні рученята й замахала ними вгору-вниз, ніби чукикала на колінах дитя.

— Ось так, ось так! А коли розвиднілося, дали салют з гармат, клянусь вам честю, дали салют з гармат, і мене посадили в білий човен, дванадцятивесельний, і відвезли на берег, у Ханю...

Вона вихопила хустинку й невтішно заплакала.

— Моя Бубуліно,— вигукнув розчулений Зорбас,— заплющ свої оченята, моє золотко, я твій Канаваро!

— Забери геть лапи, чуєш?! — грайливо протуркотіла наша господиня.— Ти ба, який нахаба! А де ж золоті еполети, де трикутний капелюх, де запашна борода? Ах! Ах!

Вона ласкаво стиснула Зорбасову руку й знову розплакалась.

Стало прохолодно. Ми примовкли. Море десь за очеретом зітхало тепер тихо, лагідно. Вітер улігся, сонце зайшло. Дві вгодовані ворони пролетіли над нами, і їхні крила просвистіли так, ніби роздерлася шовкова тканина — скажімо, шовкова сорочка однієї співачки.

Золотавим пилом сіялися сутінки, вкриваючи подвір’я. Кучерик мадам Ортанс спалахнув і поривчасто затріпотів під вечірнім леготом, наче хотів вирватись, аби перенести вогонь і на сусідні голови. Її напіввідкриті груди, розставлені, по-старечому повні коліна, зморшки на шиї, протерті пантофлі — все припорошилося золотом.

Наша старенька сирена здригнулася. Злегка розплющила червоні від сліз та вина оченята й дивилась то на мене, то на Зорбаса, який не відривав погляду від її пазухи, облизуючи свої пересохлі цапині губи. А вона дивилася на нас обох запитливо і намагалася вгадати, хто з нас двох таки стане Канаваро, бо вже зовсім смеркло.

— Моя Бубуліно,— муркотів пристрасно Зорбас, уже вмостивши свою ногу на її коліні,— нема бога, нема диявола, не сумуй! Підведи-но голівку, підіпри ручкою щічку та й затягни амане[20], і хай здохне смерть!

Зорбас розпалився. Права рука його підкручувала вус, а ліва тяглася до захмелілої співачки. Говорив він уривчасто, очі його посоловіли. Напевне, тепер він бачив перед собою не цю нафарбовану й набальзамовану старушенцію, а взагалі «жіночий рід», як він завжди називав жінок. Зникала особистість, розтавало обличчя, молоде чи старе, гарне чи бридке, перетворюючись на несуттєві риси, і за кожною жінкою вимальовувалося строге, священне, сповнене таємничості обличчя Афродіти.

Саме те обличчя бачив Зорбас, до нього звертався, його гладив, а мадам Ортанс була тільки скороминущою прозорою маскою, і він зривав її, щоб поцілувати безсмертні вуста.

— Вигни свою білосніжну шию, моє золото,— знову зазвучав його благальний, уривчастий голос,— вигни свою білосніжну шию, давай амане!

І старенька співачка підперла щоку своєю бувалою в бувальцях, порепаною від прання рукою, примружила оченята й затягла тужним грубуватим голосом свою улюблену, безліч разів співану пісню, дивлячись — вона вже зробила вибір — примруженими очима на Зорбаса:

Так жилось мені безжурно,

Нащо ж я тебе зустріла...