Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

Та помалу-малу серце моє пойняла тривога, десь із глибин залунали в мені похмурі голоси. Я знав, хто це волає: як тільки я хоч на хвилину залишаюся на самоті, він реве в мені, роздратований непогамованими бажаннями, палкими, далекосяжними сподіваннями, і чекає від мене порятунку.

Я швидко розкрив книжечку Данте, мого вірного супутника, аби не чути, аби відігнати страшного, смутного й могутнього демона, що живе в мені. Я перегортав сторінки, читав то тут, то там якийсь рядок, якусь терцину, пригадував усю пісню, і з вогненних сторінок підводилися з криком грішники, трохи далі великі зранені душі намагалися видертись на височенну гору, а ще вище над смарагдовими галявинами линули блаженні душі, мов ясносяйні світляки. Я походжав угору й униз триповерховою страшною будівлею Долі, спокійно розгулював у Пеклі, в Чистилищі і в Раю, немов ця будівля була моїм власним домом. Я страждав, сподівався й радів, пропливаючи над прекрасними віршами.

Закривши книжечку, я задивився в морську далечінь. Чайка припала животом до хвилі, всім тілом розкошуючи від прохолоди. Берегом ішов засмаглий босоногий хлопець і співав пісні про кохання; в них звучав біль, голос хлопця зривався від пристрасті.

Так само співали безліч років вірші Данте в Італії. І як любовна пісня готує хлопців до кохання, так і вогненні вірші цього флорентійця готували італійських юнаків до боротьби за свій народ, за його порятунок. І поволі всі вони, причащаючись до поетової душі, обертали рабство на волю.

Позаду мене почувся сміх. Я вмить скотився з Дантових вершин, озирнувся й побачив Зорбаса: він стояв за мною, і все його обличчя сміялося.

— Що це таке, хазяїне? — вигукнув він.— Уже кілька годин шукаю тебе, а бач де відкопав!

Я незворушно мовчав, тому він крикнув знову:

— Обід минув, курка готова, вона, мабуть, на мозок переварилася, бідолашна! Зрозумів?

— Зрозумів, але я не голодний.

— Не голодний! Та ти ж від самого ранку нічого не їв, а тіло — воно ж душу має, пожалій його. Дай йому їсти, хазяїне, дай йому їсти, бо воно ж наш віслюк, як не нагодуєш його, то він тебе залишить на півдорозі!

Я давно зненавидів отакі тілесні втіхи і, якби було можливо, їв би потайки, немов би робив щось соромітне, але тепер, щоб Зорбас не горланив, я сказав:

— Гаразд, ходімо.

Ми попрямували до села. Години серед скель минули блискавично, мов мить кохання. Я ще відчував на собі гарячий подих великого флорентійця.

— Ти, мабуть, мізкував про шахту? — трохи недовірливо запитав Зорбас.

— А про що ж іще? — відповів я, сміючись.— Завтра починаємо роботу, треба зробити деякі розрахунки.

Зорбас поглянув на мене скоса й нічого не сказав. Я зрозумів, що він мене перевіряє і ще не знає, вірити мені чи не вірити.

— І до чого ж ти дійшов? — обережно почав він промацувати мене.

— До того, що через три місяці ми повинні давати десять тонн бурого вугілля в день, щоб перекрити видатки.

Зорбас поглянув на мене знову, але вже якось занепокоєно, і невдовзі мовив:

— Але чому робити розрахунки ти пішов до моря? Даруй мені, хазяїне, що я тебе розпитую, мене це дивує. Я коли доводиться мати справу з цифрами, ладен забитися в якусь нору в землі, осліпнути, аби не бачити їх. А як підведу очі й побачу море, чи дерево, чи жінку, хай навіть стару, то всі розрахунки летять під три чорти! Летять, мов на крилах, проклятущі, летять і щезають!