Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

— Уторопав,— відповів Зорбас, облизавшись.

— Дивись, куме, бо через неї ще й ти вдівцем станеш! — вигукнув якийсь веселий дід, і всі розреготалися.

Через хвилину хазяїн подав тацю з закускою — ячмінним калачем, козячим сиром та грушами.

— Ану, годі вам, дайте людям спокій! — крикнув він.— Нащо їм якісь там мадами-перемадами? Спатимуть у мене.

— Я візьму їх до себе, Кондоманольосе! — сказав дід.— Дітей я не маю, дім у мене великий, місця достатньо.

— Даруй мені, дядьку Анагностисе! — крикнув хазяїн просто в вухо дідові.— Я перший сказав!

— Ти бери оцього,— мовив дядько Анагностис,— а я візьму старого.

— Якого старого? — гнівно блиснув очима Зорбас.

— Ми хочемо бути разом,— сказав я і виразно глянув на Зорбаса, щоб той не розпалювався.— Ми підемо до мадам Ортанс.

— Ласкаво прошу! Ласкаво прошу!

Під тополями з’явилася маленька, пухкенька жіночка з вигорілим, русявим, як льон, волоссям та з щетинистою бородавкою на підборідді і, розкривши обійми, перевальцем подибуляла до нас кривими ніжками. На шиї в неї була оксамитова стрічка, зів’ялі щоки добре напудрені синюватою пудрою. Грайливий кучерик спадав їй на чоло, і від цього вона скидалася на стару Сару Бернар, коли та грала в «Орличці».

— Раді вас бачити, мадам Ортанс! — відповів я й нахилився поцілувати їй руку, охоплений несподіваним піднесенням.

Життя сяйнуло переді мною, мов казка, мов комедія Шекспіра, скажімо, як «Буря». Ми саме ступили на землю, змоклі до нитки в уявній катастрофі, і ось обстежуємо дивовижні береги й урочисто вітаємо все живе в цьому краї. І оця мадам Ортанс уявляється мені царицею острова, вусатою блискучою самицею тюленя якоїсь особливої породи, що була викинута тисячі років тому на цей піщаний берег, підтоптана, напахчена парфумами й радісна. А за нею безліч голів, залиснілих, волохатих і задоволених — народ Калібан[15] що дивиться на неї із зневагою та погордою.

А Зорбас, переодягнений принц, милується нею, витріщивши очі, милується, мов давньою подругою, старою бригантиною, яка теж десь воювала в далеких морях, перемагала й була переможена, і завдали їй ран — зяяли її люки, потрощилися її щогли, подерлися вітрила — і тепер, уся в рубцях, засмолених пудрою, вона прибилася до цього берега й чекала. Напевне, чекала Зорбаса — вкритого рубцями капітана. І я радий був бачити, як тепло зустрілися двоє акторів серед цих простих театральних декорацій на тлі грубо намальованого крітського краєвиду.

— Два ліжка, мадам Ортанс! — сказав я, вклоняючись старій виконавиці ролі коханої.— Два ліжка без блощиць...

— Блощися не є! Не є! — відповіла вона, глянувши на мене довгим визивним поглядом старої розпусниці.

— Є! Є! — закричали крізь сміх Калібанові роти.

— Не є! Не є! — розсердилась виконавиця головної ролі, тупаючи об камінь пухкенькою ніжкою в грубій синій шкарпетці.

Взута вона була в старі протерті пантофлі з кокетливими шовковими бантиками.

— А, бодай ти луснула, примадонна! — знову зареготав Калібан.