Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

— Що за Шекспір? — перепитала мадам, задоволена з того, що нарешті пригадала,— чи не той, якого називають ще й Отеллом?

— Саме так. То який Шекспір закинув тебе, моя царице, на цей дикий берег?

Мадам оглянулась довкола: двері були зачинені, папуга дрімав, кролі парувалися, крім нас — ніде нікого. І вона почала відкривати перед нами свою душу, як ото відкривають стару скриню, повну пряностей, пожовклих любовних листів, старого одягу...

Грецькою мадам Ортанс розмовляла сяк-так, переплутувала склади, те, що по-грецькому «флотоводець», тобто адмірал, звучало в неї як «плотьоводець», замість «повстання» вона казала «встання». Але, хвала вину, ми все розуміли, і то ледве стримували сміх, то раптом — адже хильнули вволю — пускали щедру сльозу. Таким чином усе, що ми дізналися про минуле мадам Ортанс, нам розповіла вона сама, стара сирена, в своєму запахущому дворі, мов казку.

— Отож я, оця сама, яку ви зараз бачите, була тоді — ох! — була я великою людиною. Ні-ні, я не була з тих, що по кафешантанах, я була уславленою артисткою і носила шовкові комбінації із справжнім мереживом. Але любов...

Вона глибоко зітхнула і припалила в Зорбаса нову сигарету.

— Я закохалася в одного плотьоводця. Тоді на Кріті знову було встання і в Суді кинули якір союзні ескадри. Через кілька днів кинула якір і я. Яка велич! Бачили б ви чотирьох плотьоводців: англійського, французького, італійського і російського, всі в золоті, черевики блищать, на голові пера. Як півні. Великі півні, кожен по шістдесят або й сімдесят ок[18],— я вмирала! А які бороди! Кучеряві, шовковисті; чорна, русява, сива, каштанова, а як пахли! Кожен мав свій власний запах, по ньому я їх і розрізняла вночі: англієць пахнув одеколоном, француз фіалкою, росіянин мускусом, а італієць — ах! — італієць божевільно любив амбру. Які бороди, господи Ісусе і пресвята богородице, які бороди! Ми часто сиділи вп’ятьох на плотьоводському кораблі і вели бесіду про встання, всі напівголі. Я в шовковій сорочці, вона просто облипала тіло, бо мене освіжали шампанським. Літо, знаєте, спека. Отож розмовляли ми про встання, серйозні бесіди, а я хапала бороди й просила не бомбардувати бідолашних крітян. Ми бачили їх у бінокль, аж там, на горі біля Хані, такі маленькі-маленькі, як мурашки, в якихось синіх штанцях і жовтих чоботях. І вони кричали; кричали «Хай живе!», і навіть прапор у них був...

Очерет, яким був огороджений увесь двір, зашелестів. Колишня приборкувачка флотоводців злякано замовкла: в очереті блиснули маленькі хитрющі оченята. Сільська дітлашня нанюхала бенкет і взялася підслуховувати нас.

Стара співачка спробувала підвестися, та тільки упріла від натуги й знесилено впала на стілець, бо дуже обважніла від з’їденого й випитого. Зорбас підняв із землі камінець, і дітлашня зі свистом та гиканням кинулась навтьоки.

— Розповідай, моя русалко, моя володарко, розповідай, моє золото! — загудів Зорбас, підсовуючи свого стільця ближче до мадам.

— Ну, то я вже казала вам про італійця, з ним я була на короткій нозі, отож я вхопила його за бороду й кажу: «Канаваро мій,— так його звали,— Канаварусю мій, не роби бум-бум! Не роби бум-бум!» Та що там, скільки разів я, оця сама, рятувала крітян від смерті! Скільки разів гармати були напоготові, а я тримала плотьоводця за бороду й не давала йому робити бум-бум! А яка мені за те дяка? Хоч би були якусь медаль почепили...

Мадам Ортанс розгнівалась на людську невдячність і вдарила своїм м’якеньким зморщеним кулачком по столу. А Зорбас, сягнувши руками до її розставлених многотрудних колін, ухопився за них, певне, від великого розчулення, і вигукнув:

— Бубуліно[19] моя, дуже прошу тебе, не роби бум-бум!

— Ану, геть лапи! — захихотіла наша господиня.— За кого ти мене маєш?

І кинула на нього ніжний погляд.

— Бог усе бачить,— сказав хитрющий старий лис,— не сумуй, моя Бубуліно! Бог усе бачить, та й ми ж ось тут, біля тебе, не зітхай так тяжко.

Стара француженка підвела свої колючі сині оченята в небо, але побачила папугу, що спав у клітці, геть зелений.

— Канаваро мій, Канаварусю мій,— любовно замуркотіла вона.

Папуга пізнав голос, розплющив очі, уп’явся в дротинки клітки й загорлав хрипко, як потопельник:

— Канаваро! Канаваро!