Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

— Ну, тоді дай мені п’ять драхм!

Зорбас вийняв із пазухи потертого шкіряного гаманця.

— Візьми! — сказав він, і на його блідих устах з’явилась усмішка.

Обернувшись до мене, він кинув:

— Як бачу, тут неймовірна дешевизна — п’ять драхм за душу.

Сільські собаки кинулись на нас, жінки понахилялися з галерей, дітлашня свистіла, гавкала, гула, мов клаксони, нам услід, або, забігаючи наперед, витріщалася на нас великими здивованими очима.

Нарешті ми дісталися сільської площі: дві височенні тополі з вузлуватими стовбурами, під ними стільчики, а навпроти — споруда з широким облупленим написом: «Кав’ярня — м’ясна лавка «Цнота».

— Чого смієшся, хазяїне? — запитав Зорбас.

Та я не встиг відповісти: з дверей «кав’ярні — м’ясної лавки» вивалилося п’ять чи шість чолов’яг; на них були сині шаровари й широкі червоні пояси.

— Ласкаво просимо, куми! — закричали вони.— Заходьте, попробуйте ракі[14], ще тепла-тепла, просто з казана.

Зорбас прицмокнув язиком, обернувся до мене й підморгнув, мовляв: «Що скажеш, хазяїне, вип’ємо по одній?»

Ми випили, і нам аж нутрощі обпекло. Хазяїн закладу, дебелий жвавий старий, приніс нам стільці. Я запитав про квартиру.

— Ідіть до мадам Ортанс,— вигукнув котрийсь чолов’яга.

— Француженка? — здивувався я.

— А чорт її маму знає. Що вже бувала в бувальцях, що вже взяла свого — куди там! Земля під нею горіла. А тепер, як постаріла, то й сіла на мілину, відкрила заїзд.

— Вона й карамельки продає! — вихопився один з хлопчаків.

— І підмальовується, і борошном лице притрушує! — вигукнув другий.— А на шию пов’язує стрічку. І навіть папугу має...

— Удова? — пожвавішав Зорбас.— Удова?

Хазяїн кав’ярні затиснув у жмені густу сиву бороду:

— Скільки отут волосин, куме? Скільки? Так оце стільки чоловіків мала та вдовиця. Уторопав?