Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

— Та як же вам не соромно, хлопці, як вам не соромно, адже небіжчиця чує!

— Може, піти покликати попа? — запитав у нього Мімітос.

— Та якого там попа, телепню? — сердито крикнув Кондоманольос.— Вона ж католичка! Ти що, не бачив, як вона хрестилася? Чотирма пальцями, нечестива! Гайда, закопаємо її, хай не смердить і не загиджує село!

— У ній уже черва завелася, от їй-богу! — сказав Мімітос і перехрестився.

Дядько Анагностис кивнув довгою благородною головою.

— А тебе це дивує, дурнику? Людина, аби ти знав, щойно народиться — вже повна хробаків, просто ми їх не бачимо. А вони, як тільки почують, що ми починаємо гнити, одразу вилазять із своїх нір — білі-білі, як оті, що в сирі!

З’явилися перші зірки й зависли в повітрі, наче тремтливі дзвіночки — вся ніч наповнилася ніжним дзвоном.

Зорбас зняв клітку з папугою, що висіла над ліжком небіжчиці. Осиротілий птах злякано забився в куток: він довго придивлявся до того, що сталося, але нічого не зміг уторопати, тому сховав голову під крило, скулився і притих.

Коли Зорбас знімав клітку, папуга стрепенувся, хотів був щось сказати, але Зорбас виставив долоню й зупинив його, лагідно сказавши:

— Мовчи, мовчи... Ходімо зі мною.

Потім він схилився над мертвою й довго вдивлявся в неї. Горло йому стиснуло, він хотів був нахилитися нижче й поцілувати її, але стримався.

— Ну, з богом...

По цьому Зорбас узяв клітку й вийшов надвір. Я чекав на нього, й він одразу попрямував до мене.

— Ходімо звідси,— промовив ледь чутно й узяв мене під руку.

Він здавався спокійним, але губи його тремтіли.

— Цього нікому не минути...— сказав я, щоб якось розрадити його.

— Оце втішив! — саркастично процідив Зорбас.— Ходімо звідси.

— Чекай, зараз її виноситимуть, треба побути. Чи ти не можеш витримати?

— Та витримаю...— глухо відповів він, поставив клітку на землю й схрестив на грудях руки.

З кімнати небіжчиці вийшли, хрестячись, простоволосі дядько Анагностис і Кондоманольос, а за ними четверо танцюристів, ще й досі з весняними трояндами за вухом, хмільні й веселі, винесли тримаючи за ріжки, зовнішні двері, на яких лежала небіжчиця. На деякій відстані за ними йшов лірник з лірою, гурт підпилих чоловіків — вони ще жували, та п’ять чи шість жінок з каструлею чи стільцем кожна. Останнім ішов Мімітос, почепивши на шию протерті пантофлі.