Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

Він замовк, підкрутив вус і одним духом випив склянку холодної води.

— А що ж було на Кріті? Розкажи!

— Та як це розказати? — вигукнув Зорбас, знову розпалюючись.— Чуєш, я ж кажу тобі, що цей світ — загадка, а людина — велика тварюка. І велика тварюка, і великий бог. Один бандюга, комітадзіс[13],— він прибув разом зі мною з Македонії, Йоргаросом його звали,— яких тільки злочинів тут не чинив, справжня смердюча свиня, а й той заплакав. «Чого плачеш, Йоргаросе? — питаю його, а в самого теж сльози горохом.— Чого плачеш, бугаюко?» То він кинувся до мене — цілує і плаче, як мала дитина. А потім цей скнара, вихопив свій капшук, висипав у пелену золоті ліри, що їх позабирав у вбитих турків чи награбував по будинках, та й почав жменями жбурляти на всі боки!

Я підвівся й зійшов на місток — освіжитися на вітрі.

«Ось що таке воля,— думав я.— Це ж треба — бути отаким жадібним, збирати золоті ліри — і раптом перемогти себе, пустити все своє багатство на вітер!

Але ж позбувшись одної пристрасті, підпадаєш під іншу, ще сильнішу... І хіба це не те саме рабство? Жертвувати собою за якусь ідею, за своє плем’я, за бога? Чи може, що вище стоїть хазяїн і що довший у такому разі мотуз нашого рабства, то ми тоді вибрикуємо на далеко ширшому просторі, і вмираємо, так і не бачивши його меж, і називаємо це волею?»

Пополудні ми дісталися нашого піщаного узбережжя. Білий, дрібнесенький пісок, ще квітнучі олеандри, смокви, рожкові дерева, а далі, праворуч, невисокий попелястий пагорб, геть лисий, схожий на обличчі жінки, що лежить горілиць; її підборіддя й шию прорізали темнобрунатні жили бурого вугілля.

Віяв вологий вітер, швидко пливли пухнасті хмарки, звеселяючи тінню землю, інші загрозливо нависали над нею. Сонце то ховалося, то з’являлося знову, і лице землі то ясніло, то темніло, немовби живе.

Якусь хвилину я постояв на піску, роздивився. Священна самотність розгорталася переді мною, гірка і знадлива, як пустеля. Пісня Будди, мов пісня Сирени, здійнялась над землею й оповила мою душу: «То коли ж я, нарешті, подамся в пустелю — сам, без товариша, лише із святою впевненістю, що все суще — тільки сон? Коли вже я у своєму ганчір’ї — без ніяких бажань — подамся весело в гори? Коли, побачивши, що тіло моє вже тільки недуга і згуба, старість і смерть — я, вільний, відважний, сповнений радості,— подамся в хащі? Коли, коли, коли?»

Підійшов Зорбас із сандуром під пахвою.

— Ось тобі й вугілля! — мовив я, аби приховати своє хвилювання, і показав рукою на обличчя жінки, що лежала горілиць.

Але Зорбас туди й не глянув, тільки насупив брови.

— Іншим разом, хазяїне,— кинув він,— спершу хай перестане хитатися земля. Гойдається, стерво, й досі, хай йому чорт, гойдається, як палуба. Ходімо швидше в село! — додав він, розставивши свої довжелезні диби.

Прибігли двоє босих сільських хлопчаків, засмаглих, мов діти фелахів, і вхопили на плечі наші валізи. Синьоокий товстий митник курив наргіле в бараці, що правив за митницю. Він скоса поглянув на нас, кинув довгий погляд на валізи, погойдався хвильку на стільці й зібрався був підвестися, але полінувався і тільки сіпнув рукав наргіле.

— Ласкаво прошу,— ледачкувато кинув він.

Один із хлопчаків підійшов до мене, підморгнув чорними, як маслини, очима й повідомив змовницьким тоном:

— Він із Старої Греції! Ледачий!

— А хіба крітяни не бувають ледачі? — запитав я.

— Бувають, бувають...— відповів малий крітянин,— але не такі...

— Далеко до села?