Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

Зорбас лукаво поглянув на мене.

— Та це ж, дурнику, ключ від раю!

Він підвів голову, пильно подивився на мене, ніби хотів угадати, якої я думки про потойбічне життя й царство небесне, про жінок і попів, але, здається, не зміг мене розкусити, тож тільки замислено похитав своєю сивою подзьобаною головою.

— Скопців не пускають у рай! — кинув він і замовк.

Я ліг у своїй каюті і взяв книжку. Будда й досі панував моїми думками, і я почав читати «Діалог Будди й Пастуха». Протягом останніх років цей діалог навівав мені душевну рівновагу та впевненість у собі.

«Пастух: — Їжа моя зварилася, овець я подоїв, двері хижі взяв на засув, вогнище моє горить, тож ти, моє небо, можеш лити дощ, скільки хочеш!

Будда: — Вже я не маю потреби ні в стравах, ні в молоці, моя хижа — вітри, мій вогонь погас, тож ти, моє небо, можеш лити дощ, скільки хочеш!

Пастух: — Маю я волів, маю корів, маю батьківські пасовища й одного бугая, який покриває моїх корів, тож ти, моє небо, можеш лити дощ, скільки хочеш!

Будда: — Не маю я ні волів, ні корів, не маю пасовищ. Не маю нічого. І нічого я не боюся, тож ти, моє небо, можеш лити дощ, скільки хочеш!

Пастух: — Маю я пастушку, слухняну й вірну, вже багато літ вона моя дружина і так мені гарно тішитися з нею вночі, тож ти, моє небо, можеш лити дощ, скільки хочеш!

Будда: — Маю я лише душу, слухняну й вільну, вже багато літ я плекаю її й навчаю тішитися зі мною, тож ти, моє небо, можеш лити дощ, скільки хочеш!»

Ці два голоси промовляли й далі, а мене огорнув сон. Знову повіяв вітер, і хвилі били в прозоре товсте скло ілюмінаторів. Я, наполовину плоть, наполовину прозорий дим, гойдався між сном і безсонням. Хвилі змінилися страшним штормом, пасовища потонули, потопилися і воли, і корови, і бугай. Вітер зірвав покрівлю з хижі, вогонь погас, дружина закричала і впала мертвою в болото. А Пастух заголосив і заволав, та я не чув, що він кричав. Він волав, а я поринав усе глибше й глибше в сон, плавно, як риба в море.

Коли я прокинувся на світанні, праворуч від нас, гордо вигнувши круту спину, простягався величезний острів, і гори мирно усміхалися крізь імлу під вранішнім сонцем. Навколо шуміло море, синє, як ультрамарин.

Зорбас, закутавшись у грубу коричневу ковдру, жадібно вдивлявся в Кріт. Його погляд перебігав від гір до низин, потім допитливо ковзав уздовж берега, неначе всі ці землі він уже бачив і тепер йому було приємно згадувати знайомі місця.

Я підійшов до Зорбаса, поклав руку йому на плече і сказав:

— Ти, мабуть, не вперше прибуваєш на Кріт! Бо розглядаєш його, як давнього друга.

Старий тяжко зітхнув; йому зовсім не хотілося починати розмову.

Я засміявся:

— Що, Зорбасе, ліньки розмовляти?

— Не ліньки, хазяїне,— відповів він,— але якось важко.