Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

— І добре зробив, хазяїне! Дуже розумно! Хай прийде і той батюшка цап, хай прийде і старшина, роздамо їм свічки, хай засвітять, це справляє враження. То буде нам чудова підтримка. Чого ти на мене дивишся? Я теж маю свого власного бога і свого власного диявола, а ось людоньки...

Він розсміявся. Йому не спалося — розум його палав.

— Ох, діду мій, дідусю! — проказав він невдовзі.— Ох, діду, хай тобі добре ведеться на тому світі. Ти був теж розпусник і шаленець, як і я,— а проте пішов до гробу господнього і став хаджі[46]. Хто його знає, чого він насправді туди ходив? А коли повернувся в село, один його кум, козокрад і гультяй, сказав йому: «Слухай, куме, чого ж ти не приніс мені шматочка священного дерева з гробу господнього?» —«Як це не приніс, куме? — відповів мій хитрющий дід — Щоб я тебе та забув? Приходь увечері до мене додому, візьми з собою й попа, хай покропить святою водою, і я тобі віддам той шматочок. Та прихопи з собою й смажене поросятко, і винця, щоб замочити таку радість!»

Повернувся дід додому, відколупав від дверей, геть поточених шашелем, шматочок деревини, отакісінький, як рисова зернина, загорнув його в вату, та ще й єлею на нього капнув, і став чекати. Коли це незабаром приходить кум з попом. І поросятко приніс. Піп накинув єпітрахиль, покропив святою водою, і передача священного дерева відбулася. По тому взялися до поросяти. І що ти думаєш, хазяїне? Не повіриш! Поклонився кум священному дереву, почепив його собі на шию, й відтоді став іншою людиною. Змінився. Пішов у гори, приєднався до повстанців і почав палити турецькі села, безстрашно кидатись на кулі. Бо чого ж йому боятися? Він же мав при собі священне дерево, тож свинець його не брав.

Зорбас розреготався.

— Все залежить від уяви,— сказав він.— Якщо ти віриш, то тріска з трухлявих дверей стає священним деревом, якщо не віриш, то цілий Чесний Хрест стає трухлявими дверима.

Варто лишень доторкнутись до Зорбасової душі, як вона присне іскрами.

— Ти на війні був, Зорбасе?

— А я знаю? — буркнув він і насупився.— Не пригадую. На якій ще війні?

— Ну, я хотів сказати, чи бився ти за вітчизну?

— Слухай, не облишив би ти ці теревені? Глупство то все, минулося — забулося.

— Ти це називаєш глупством, Зорбасе? І тобі не соромно? Отак ти кажеш про вітчизну?

Зорбас витяг шию, глянув на мене. Я теж лежав на ліжку, наді мною горіла лампа. Він довго дивився на мене суворим поглядом, потім згріб вуса в кулак:

— Ну й зелений...— нарешті промовив він.— Школярське м’ясо, школярський розум... Кажу я тобі, кажу — та все на вітер, даруй мені, хазяїне.

— Та як це так? — заперечив я.— Усе я розумію, клянусь тобі, розумію!

— Авжеж, розумієш розумом. Кажеш: правильно, неправильно, це так, це не так, ти правий, ти неправий. А що з цього випливає? Я дивлюсь на твої руки, на ноги, на груди, коли ти говориш, а вони залишаються німі, вони не промовляють нічого. Наче в них нема крові. То чим же ти можеш розуміти? Головою? Пхе!

— Ти, Зорбасе, кажи, не викручуйся! — крикнув я, щоб роздратувати його.— Здається мені, не дуже ти, негіднику, старався за вітчизну!

Зорбас оскаженів. Він так торохнув кулаком у стіну, що каністри озвалися громом.

— Я, ось цей самий,— загорлав він,— і не кажи мені такого, я вишив власним волоссям Аю Софію й носив її з собою, почепивши на шию, як талісман, біля серця. Ось дивись, оцими ручиськами вишив, оцим ось волоссям, воно тоді було чорне, як воронове крило. Гасав з Павлосом Меласом, я, ось оцей самий, по македонських бескеттях — сміливець, богатир отакенний, звір, обвішаний пряжками, фляжками, талісманами, ланцюжками, патронташами, пістолями. Я весь був у залізі й сріблі, в заклепках і цвяхах. Коли я йшов, то стояв гуркіт, ніби від кавалерії. Ось подивись отут, отут, отут... Подивись!

Він задер сорочку й спустив штани.