Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

— Упокій господи його душу! — вигукнув Зорбас, здіймаючи руки до неба.— Скільки лиха він зазнав, скільки витерпів, справжній великомученик, повір мені, хазяїне, я на цьому трохи розуміюся. Ти віриш книжкам, але подумай лишень, хто їх пише! Тьху! Вчителі! Та що вони знають, ті вчителі, про бабіїв? Або про жіночий рід? Бодай їм добра не було!

— А чому б твоїй милості та й не писати, Зорбасе, не відкрити нам усіх таємниць цього світу?

— Чому? Тому, певно, що я сам мушу пізнавати ті таємниці, то коли ж тут писати? То люди, то жінка, то вино, то сандур — от і нема коли взятися за ту талалайку, за ручку. Через те світ і потрапив до рук писарчукам: ті, хто пізнає на собі таємниці, не мають часу, а ті, хто має час, не пізнають на собі таємниць. Зрозумів?

— Ну, а що Зевс? Як почав, то вже розповідай.

— Ох, бідаха! — важко зітхнув Зорбас.— Тільки я й знаю, чого він натерпівся. Він справді любив жінок, але не так, як ви, книгогризи, собі уявляєте, ні, зовсім не так! Він жалів їх, розумів бажання кожної, жертвував собою заради них. Коли бачив, що десь у провінційній ямі якась стара діва в’яне з туги або якась соковита молодичка,— та що там, хоч би й не соковита, хай навіть і бридка,— в якої чоловік відсутній і її не бере сон, то він, Зевс, перехреститься, було, щира душа, перевдягнеться в іншу одежу, прибере обличчя того, хто на думці в жінки, та й поспішає до неї.

І не мав він, повір мені, ніякої охоти до трудів кохання, часто навіть з ніг падав од утоми, бідолаха, і таки й було з чого: спробуй упорати таку силу люду! Часто й набридало йому, і він ставав геть байдужий. Ти коли-небудь бачив, хазяїне, цапа після того, як він покрив кількох кіз? Тече в нього слина, очі стають каламутні, закисають, починає він кашляти, хрипіти, на ногах не тримається. Отака біда часто спіткала й сердешного Зевс а. Повернеться, бувало, додому вдосвіта і каже: «Господи Ісусе, коли вже й мені випаде лягти та виспатись? Ноги мене вже не носять!» Та тільки слину проковтне.

Аж тут раптом чується зітхання: якась жінка внизу, на землі, скинула з себе ковдру, вийшла на балкон і зітхає. І одразу Зевсове серце розтає. «Ох, ох, спущусь-но я знову на землю,— пробурмоче,— спущусь-но я знову, нещасний, на землю, якась жінка страждає, спущусь-но я та втішу її!»

І до того довели Зевса жінки, що його зігнуло в дугу, звело на блювоту, розбив його параліч, і бідолаха спустив дух. І тоді прийшов його спадкоємець, Христос, побачив, яка біда сталася із старим богом, і сказав: «Стережися жінок!»

Я слухав Зорбаса, дивувався свіжості його розуму й заходився сміхом.

— Хай сміється твоя милість, хай сміється, та якщо дасть богодиявол, хазяїне, і справи підуть добре — а це мені здається неможливим! — то знаєш, який я заклад відкрию? Бюро шлюбів! Бюро шлюбів «Зевс»! Хай приходять безталанні жінки, які не можуть знайти собі чоловіка, старі діви, невродливі, клишоногі, косоокі, куці, горбаті, а я прийматиму їх у такому собі салончику, стіни якого будуть обвішані фотографіями вродливих юнаків, і казатиму їм: «Вибирайте собі, прекрасні дами, кого хочете, а я займуся тим, щоб зробити його вашим чоловіком».

І знайду якогось хлопака, схожого на того, що на фотографії, одягну його так само, дам йому грошей і скажу: «Вулиця така-то, номер такий-то, біжи знайди таку-то й почни до неї залицятися. І не гидуй, я плачу, спи з нею, кажи їй гарні слова, які кажуть чоловіки жінкам і яких нещасна ще ніколи не чула, присягайся, що візьмеш її за дружину, дай їй, сердешній, трохи радості, тої радості, яку мають навіть кози, навіть черепахи й мокриці...»

А якщо б трапилась коли-небудь така стара шкапа, як оце наша пані Бубуліна, така вже, що її ніхто, хоч би стільки платив, не погодиться втішити, о, тоді б я перехрестився й зайнявся б нею сам, я, директор бюро. Усі телепні, мабуть, казали б: «Ви тільки погляньте на цього старого розпусника! Та чи він очей не має, щоб подивитися, чи він носа не має, щоб понюхати?» —«Та маю, нетями ви такі, маю, бездушні ви такі, маю й очі, маю й носа, але маю ще й серце, і воно мені болить! А коли маєш серце, то очі й ніс не поможуть! Ніщо не врятує!»

А коли вже й мене через великі труди розіб’є параліч і я витягну ноги, ключник Петро відчинить мені браму раю й скаже: «Заходь, влюбливий Зорбасе, заходь великомученику Зорбасе, іди лягай біля свого побратима Зевса, відпочинь і собі, благословенний, ти багато натерпівся за своє життя!»

Зорбас розповідав, його уява розставляла пастки, у які він сам потрапляв, поступово починаючи вірити в свою казку; і ось цієї ночі, скінчивши її якраз у ту хвилину, коли ми проходили мимо смокви Хазяйської доньки, він зітхнув і здійняв догори руки, ніби присягався:

— Будь спокійна, моя Бубуліно, моя підтоптана, заїжджена шкапо! Будь спокійна, я тебе не покину, невтішна моя, ні! Покинули тебе чотири держави, покинула тебе молодість, покинув тебе бог, але я, Зорбас, не покину!

Уже за північ ми дісталися свого узбережжя. Здійнявся вітер: він теплий, прилетів з далекої Африки. Пішли у ріст і дерева, і виноградні лози, і крітські груди. Увесь острів, розпростершись серед моря, трепетно відгукувався на живодайні повіви.

Зевс, Зорбас, збудливий вітер з півдня зливалися цієї ночі перед моїм зором у одне важке чоловіче обличчя з чорною бородою й чорним лискучим волоссям, що припадало червоними гарячими вустами до мадам Ортанс — до землі.

Коли ми повкладалися на ліжка, Зорбас задоволено потер руки.

— Чудовий день був, хазяїне,— мовив він.— Ти спитаєш, а який це — чудовий? Наповнений! Ти тільки подумай: уранці ми були десь у чорта в зубах, у монастирі, обскубли ігумена, бодай він луснув! А тоді забралися в свій барліг, здибали тут пані Бубуліну, обручилися з нею, навіть обручка є. Чисте золото. Вона мала, каже, дві англійські ліри з тих, що їй дав наприкінці минулого століття англійський адмірал, тобто плотьоводець, берегла їх, каже, на свій похорон, а тепер — дай їй боже здоров’я — віднесла їх до золотаря, і він перелив їх на обручки. Людина — велика загадка!

— Спи, Зорбасе,— сказав я,— угомонись уже, годі! Завтра ж у нас урочиста церемонія — забиватимемо перші стовпи канатної дороги. Я попрохав попа Стефаноса прийти.