Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

— Зорбасику...— млосно прошепотіла мадам.

— Почекай, моя пані, до великодня, тоді наїмося м’яса. І цокнемося червоними крашанками. А зараз тобі час іти додому. Побачать люди, що ти так пізно вештаєшся хтозна-де, що скажуть?

Бубуліна дивилась на нього благально.

— Ні, ні,— сказав Зорбас,— до великодня! Ходімо з нами, куме!

І шепнув мені на вухо:

— Не залишай нас самих, Христом богом прошу! Я сьогодні зовсім не маю настрою ні до чого.

Ми пішли дорогою до села. Іскрилося зірками небо, пахло море, зітхали нічні птахи. Стара сирена, почепившись Зорбасові на плече, плентала щаслива й меланхолійна.

— Цього вечора нарешті вона дісталася причалу, якого так прагнула все своє життя. Співала, нещасна весь свій вік, бенкетувала, кепкувала з чесних жінок, та її серце зотлівало. Коли вона, напахчена парфумами, густо нафарбована, походжала вулицями Александра, Бейрута, Константинополя й бачила, як убогі жінки годують груддю своїх немовлят, то її власні груди трепетали й набухали, соски видималися, жадаючи й собі губ немовляти. «Одружитися, одружитися, дитя народити»,— цією думкою жила вона все життя, та тільки зітхала. Але ніколи не показувала на людях свого болю. І ось тепер — слава тобі господи! — хоч трохи й запізно, та все одно вона досягла, розбита й пошарпана штормами, цього омріяного причалу...

Час від часу мадам підводила голову й поглядала на височенну дзвіницю обіч себе. «Хоч він і не багатий, не паша з золотими китицями,— думала вона,— не юний синок бея, та все одно добре, дякувати богові! Він став моїм чоловіком, вінчаним чоловіком, дякувати богові!»

Зорбас аж згинався під її вагою, але тяг мадам щодуху, аби тільки швидше дістатися до села й позбутися тягара. А його бідолашна наречена спотикалася об каміння, мало не збиваючи нігті на ногах, пекли їй мозолі, однак вона мовчала. Бо що говорити? На що нарікати? Все чудово, слава богу!

Ми проминули смокву Хазяйської доньки, сад удови, показалися перші будиночки села. Тут ми зупинилися.

— На добраніч, моє золото,— мовила щаслива співачка й сп’ялася на пальці, щоб дотягтися до вуст свого нареченого.

Але Зорбас не нахилився.

— Може, мені поцілувати твої ноги? — запитала жінка, готова впасти на землю.

— Ні! Ні! — розчулено скрикнув Зорбас і рвучко пригорнув її до себе.— Це я маю цілувати твої ноги, моя пані, та мені ліньки... На добраніч!

Вона пішла. Ми поверталися назад мовчки, дихаючи на повні груди духмяним повітрям. Зненацька Зорбас обернувся, глянув на мене й запитав:

— Що ж нам робити, хазяїне? Сміятися? Плакати? Як ти гадаєш?

Я не відповів — у мене в горлі теж застряг якийсь клубок, і я не знав, який саме — сльози чи сміх.

— Хазяїне,— раптом знову озвався Зорбас,— як звали того стародавнього волоцюгу бога, що не пропускав жодної спідниці на світі? Щось таке я чув. Кажуть, він теж фарбував бороду, витатуйовував собі на руках серця та сирен, маскувався, кажуть, обертався на бика, на лебедя, на барана чи віслюка, даруй мені — на все, що тільки може пробудити апетит у якоїсь там цнотливиці. Як це його було звати, га?

— По-моєму, ти кажеш про Зевса. Не пригадуєш такого імені?