Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

— Амінь! — вигукнув громовим голосом Зорбас й перехрестився.

— Амінь! — загукали значні люди.

— Амінь! — докінчили справу робітники.

— Хай господь благословить діла ваші й дарує вам блага Авраама й Ісаака! — побажав отець Стефанос, і Зорбас тицьнув йому в руку асигнацію.

— Будь благословен! — задоволено пробурмотів піп.

По цьому всі пішли до нашої халабуди. Зорбас подав вино й пісну закуску — крабів, кальмарів, боби й оливки. Випивши та закусивши, офіційні особи рушили берегом і незабаром зникли.

— Ну, з цим ми впорались чудово! — сказав Зорбас, потираючи руки.

Він перевдягся в робочий одяг і взяв лопату.

— Хлопці,— гукнув робітників,— уперед, з богом!

Увесь той день Зорбас не підводив голови, несамовито накинувшись на роботу. Щопівсотні метрів робітники викопували яму і ставили стовп, тягнучи до вершини гори канат. Зорбас щось вимірював, підраховував, давав вказівки, не їв, не курив і не присідав цілий день — повністю віддався роботі.

— Половинчаста робота,— сказав він мені якось,— половинчаста розмова, половинчастий гріх, половинчасте добро довели світ до теперішньої скрути. Дійди ж ти, чоловіче, до кінця, жени й не бійся! Богові бридкіший напівдиявол, ніж архідиявол!

Увечері, скінчивши працювати, Зорбас знеможено простягся на піску.

— Я спатиму тут,— сказав він,— чекатиму світанку, Щоб знову взятися до діла. Введу, мабуть, іще одну зміну, хай працюють і вночі.

— Навіщо такий поспіх, Зорбасе?

Він хвилинку повагався.

— Навіщо? Та хочу побачити, чи вгадав я кут нахилу. Коли не вгадав, то все полетить к чортовій матері, хазяїне. А чим швидше я побачу, що все летить к чортовій матері, тим краще!

Зорбас швидко, жадібно поїв і незабаром по берегу вже котилася луна від його хропіння.

А я ще якийсь час лежав з розплющеними очима, спостерігаючи за зірками в блідо-синьому небі. Я бачив, як воно поволі оберталося з усіма своїми сузір’ями. І мій череп, мов купол обсерваторії, теж обертався услід за зірками. «Спостерігай шляхи зірок так, ніби й сам обертаєшся разом з ними». Ця фраза Марка Аврелія наповнила моє серце гармонією.

Настав Великдень: Зорбас одягся, причепурився, надів чорапи[49] — такі собі темно-фіолетові грубі македонські чораписька, які йому сплела, казав, одна його кума, і тепер неспокійно походжав по пригірку над нашим узбережжям. Приставляв долоню дашком до своїх густих брів і вдивлявся в далину, до села.

— Спізнюється, стерва... спізнюється, курва... спізнюється, ганчірка...