Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

Я розреготався. Мені сподобались його грубуваті манери й слова, сподобалася й згадка про юшку. «Непогано було б,— подумав я,— взяти цю стару жердину на далеке пустельне узбережжя. Юшка, Жарти, розмови... Схоже було на те, що цей чоловік побачив світу, бував у бувальцях». Синдбад Мореплавець! Він мені подобався.

— Та що тут думати? — сказав старий, похитавши важкою головою.— Ти що, все кладеш на ваги, еге? Зважуєш усе до крихти, еге? Послухай, вирішуй, і під три чорти ваги!

Він стояв наді мною, кістлявий здоровань, і в мене вже заболіла шия — так я задирав голову, щоб розмовляти з ним. Я закрив томик Данте і сказав йому:

— Сідай. Питимеш чай із шавлії?

Старий сів і дбайливо поклав свій вузлик на сусідній стілець.

— Шавлія? — кинув він презирливо.— Гей, хазяїне, один ром!

Він пив ром ковточками: спершу довго тримав його в роті — смакував, а потім давав йому вільно котитися вниз і зігрівати нутрощі. «Ласолюбний,— подумав я,— і мрійник...»

— Ти що вмієш робити? — запитав я його.

— А будь-що: і ногами, і руками, і головою — будь-що. Та хіба нам тут тільки й діла — сидіти отак і вибирати?

— А де ти працював останнім часом?

— На руднику. Я, знаєш, неабиякий шахтар; знаюся на металах, умію шукати жили, прокладаю штольні, спускаюся в колодязі, нічого не боюся. Я мав добру роботу, працював майстром, не можу нарікати, але ж на тобі — лихий попутав. Минулої суботи ввечорі хильнув чарчину і — раз, два — повело мене, знайшов я власника — він саме того дня прибув з перевіркою — та й добряче нам’яв йому боки.

— Це ж чому? Що він тобі зробив?

— Мені? Анічогісінько, їй-богу! Я його вперше бачив. Він, бідолашний, ще й цигарками нас пригощав.

— Тоді чому ж?

— О-о-о, добре тобі тут сидіти й питати! Може, так мені закортіло, брате! А ти питаєш правопис у заду мельничихи. Людський розум — це зад мельничихи.

Я читав багато визначень людського розуму, але це здалося мені просто разючим і дуже припало до смаку. Я придивився до нового приятеля: обличчя його було пооране зморшками, подзьобане й поточене, ніби його роз’їдали дощі, морози й сонце. Через кілька років ще одне обличчя видалось мені таким самим подовбаним, потрісканим деревом: обличчя Панаїта Істраті[7].

— А що в тебе у вузлику? Їжа? Одяг? Інструменти?

Мій приятель підвів плечі, засміявся і сказав:

— Дуже розважливим ти мені здаєшся, даруй мені.

Він ніжно погладив вузлик і додав: