Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

— Допоки?

— Що «допоки»?

— Допоки ти трубитимеш папір і киснутимеш у чорнилі? Поїхали зі мною, туди, на Кавказ. Тисячам людей із нашого племені там загрожує небезпека, треба їх рятувати.

І він засміявся, ніби кепкував із власних високих поривань.

— Можливо, ми й не врятуємо їх,— додав він,— але ж урятуємо власні душі, прагнучи врятувати інших. Адже так? Хіба не це ти проповідував, учителю? «Єдиний шлях до власного порятунку є боротьба за порятунок інших...» Тож уперед, учителю, ти, який навчав... Ходімо!

Я не відповів. Священний Схід, вітчизна богів, високі гори, поклик Прометея, прикутого до скелі... Кликало прикуте в ті роки до тих самих скель наше плем’я. Воно було в небезпеці, й знову кликало на поміч одного зі своїх синів. Я ж слухав той поклик і нічого не робив, немов страждання було сном, а життя — якоюсь захопливою трагедією, тому вискочити із зали на сцену і втрутитись у дію означало виявити себе наївним простачком.

Пролунав третій гудок. Мій друг, не чекаючи відповіді, підвівся й подав мені руку:

— Ну, хай тобі щастить, бібліотечний пацюче! — сказав він насмішкувато, щоб приховати зворушення.

Він добре знав, який то сором — не володіти своїми почуттями. Сльози, ніжні слова, безладні жести, панібратське поводження здавалися йому вадами, не гідними людини. Хоч як ми любили один одного, проте ніколи не обмінялися ніжними словами; ми кусалися й дряпались, як звірята. Мій друг — витончений, іронічний, культурний, а я — варвар. Стриманий, він уміло вкладав усі прояви душі в посмішку, а я, грубий, вибухав недоречним, вульгарним сміхом.

Я теж хотів був приховати своє хвилювання за крутим слівцем, але посоромився. Втім, ні, не посоромився, просто не зміг. Лише стиснув його руку і тримав її, не відпускаючи. Він здивовано глянув на мене і спитав з вимученою посмішкою:

— Що, хвилюєшся?

— Так,— відповів я тихо.

— Чому? Хіба ми про це не говорили, хіба не домовлялися кілька років тому? Як там кажуть твої улюблені японці? «Фудосін»! Апатія, атараксія, обличчя — як усміхнена незворушна маска. А що діється під маскою — то наша особиста справа!

— Так,— знову коротко відповів я, щоб не почати якоїсь довгої фрази; я не був певен, що голос підкорятиметься мені й не тремтітиме.

На пароплаві пробив гонг, даючи знак проводжаючим залишити каюти. Сіявся дощик. Звідусіль чулися гарячі слова прощання, клятви, довгі поцілунки, уривчасті, кинуті здушеними голосами доручення... Мати припадала до сина, дружина до чоловіка, товариш до товариша, неначе вони розлучалися назавжди, неначе ця коротка розлука нагадувала їм розлуку Велику. А мелодійний звук гонга раптом прокотився луною в вологому повітрі від корми до носа, як подзвін.

Мій друг нахилився до мене.

— Послухай,— сказав він тихо,— чи не маєш ти якогось лихого передчуття?

— Маю,— знову відповів я.

— І ти віриш у ці казочки?

— Ні,— твердо відповів я.