Розділ «Кумедні й лихі пригоди Алексіса Зорбаса»

Що таке мистецтво, любов до прекрасного, душевна чистота — цей робітник пояснював мені найпростішими людськими словами.

Я подивився на його руки, що вміли тримати і кайло, і сандур — усі в мозолях, порепані, заскорузлі, нервові. Вони ніжно і дбайливо, ніби роздягали жінку, розгорнули торбинку й витягли старий, відполірований руками сандур з безліччю струн, оздоблений бронзою та перламутром, з червоною шовковою китичкою на кінці. Грубі пальці погладили його повільно, чуттєво, ніби пестили жінку. Потім закутали інструмент, як ми закутуємо тіло коханої, щоб вона не змерзла.

— Оце він! — пристрасно прошепотів Зорбас і знову обережно поклав згорток на стілець.

Моряки вже чаркувалися, раз по раз вибухав сміх. Якийсь моряк дружньо поплескав капітана Лемоніса по спині.

— Ох, ти ж, мабуть, і перелякався, капітане Лемонісе, зізнайся! Тільки богу відомо, скільки свічок ти обіцяв святому Миколаю!

Капітан насупив важкі вії.

— Та що ви, хлопці, клянусь морем, як побачив перед собою смерть, то ні про богородицю, ні про святого Миколая навіть не згадав! Обернувся до Саламіну, подумав про дружину й закричав: «Ох моя Катеріно, коли б мені зараз та в твоє ліжко!»

Моряки знову вибухнули сміхом, сміявся й капітан Лемоніс.

— І що то воно за звір такий — людина! — сказав він.— Архангел стоїть над нею з мечем, а її думки все там. У, бодай вона пропала, безсоромна!

Він плеснув у долоні й гукнув:

— Хазяїне, я частую хлопців!

Зорбас нашорошив вуха й уважно слухав. Потім обернувся, подивився на моряків, тоді на мене.

— Де це — «там»? — запитав він.— Що це він каже?

Та нарешті до нього дійшло, й він вигукнув, аж підскочивши від захвату:

— Ох і здорово! Моряки — вони знають діло. Недарма день і ніч змагаються зі смертю.

Потім махнув рукою й додав:

— Ну, та це іншого попа молитва. Повернімося до нашої справи: я лишаюся чи їду? Вирішуй!

— Зорбасе,— мовив я, ледве стримавшись, щоб не схопити його за руку.— Зорбасе, я згоден: беру тебе з собою. Я маю на Кріті буровугільну шахту, будеш у мене наглядачем над робітниками. А вечорами лежатимемо на піску — ні жінки, ні дітей, ні собаки я не маю,— будемо разом їсти й пити. А потім ти гратимеш на сандурі.

— Тільки коли матиму настрій, чуєш? Коли матиму настрій! Працюватиму скільки хочеш — тут я твій раб! А сандур — то зовсім інша річ. То дикий звір, йому потрібна свобода. Як матиму настрій, то гратиму, ще й співатиму. І танцюватиму зейбекіко, хасапіко, пендозалі[10] але треба — затям це раз і назавжди! — щоб я мав настрій. Тут між нами повинна бути повна ясність; будеш мене примушувати — втратиш мене. У цих справах я, аби ти знав, людина.

— Людина? Що ти цим хочеш сказати?