Розділ «Оповідання та новели»

Поле діяльності Джефа не якесь там незаконне шахрайство. Вдовам і сиротам його боятися нічого: він забирає тільки лишки. Найчастіше він полюбляє уподібнювати себе до мішені у вигляді пташки, в яку перший-ліпшнй марнотрат або нерозважливий вкладник може пошпурити кількома зайвими доларами. Знаючи, що на Джефові голосові зв’язки добре впливає тютюн, я з допомогою двох грубезних і легкозаймистих сигар “брева” почув історію його останньої афери.

— У нашому ділі, — сказав Джеф, — найважче знайти благородного, надійного, бездоганно чесного партнера, з яким можна було б шахраювати спокійно. Найкращі фахівці, з якими мені випадало здійснювати ту чи іншу комбінацію, іноді вдавалися до крутійства.

Ось чому торік улітку я надумав податися в такий закутень, де ще не встиг побувати змій-спокусник, і глянути, чи не знайду там собі помічника, який має хист до злочинства, але ще не розбещений успіхом.

Натрапив я на одне містечко, здавалося, цілком підходяще. Жителі ще не знали про те, що Адама[467] витурили з райського саду, й розкошували як в Едемі[468], даючи імена всіляким тваринам і вбиваючи гадюк. Містечко мало назву Маунт-Нібоу й розташоване було приблизно там, де сходяться разом Кентуккі, Західна Вірджинія та Північна Кароліна. Як? Ці штати не межують між собою? Дарма, в усякому разі десь там поблизу.

Змарнувавши цілий тиждень на те, щоб переконати жителів містечка, що я не збирач податків, я одного разу заглянув до крамнички, де збиралися місцеві пустобрехи, і почав розвідувати обстановку.

— Джентльмени, — кажу я, після того як ми вже потерлися носами й гуртом обступили барильце з сушеними яблуками, — по-моєму, ніде на землі немає таких людей, як у вашому місті.

Ви безмежно далекі від будь-якого гріха чи крутійства. Всі жінки у вас хоробрі й доброзичливі, всі чоловіки чесні й запопадливі. Життя тут, певно, прямо ідилія. Мимоволі згадуєш, — кажу, — прекрасну баладу Гольдштайна “Покинуте село”, де є такі чудові рядки:

Став здобиччю знегод лихих цей край;

Хто здатний чарам злим покласти край?

Суддя повільно їхав мимо, мамо.

Я стану королевою, і край.

— Ваша правда, містере Пітере, — каже крамар. — Таких доброчесних і млявих громадян, як ми, ви не знайдете в усіх Блакитних горах. Але ви, мабуть, не знаєте Руфа Тейтема?

— Авжеж, не знає, — озивається міський констебль. — Та й де б вони могли познайомитися? Цей Руф, безсумнівно, найзапекліший негідник з усіх, що будь-коли уникнули шибениці. До речі, я згадав, що іще позавчора мав випустити Руфа з холодної. Він уже відсидів свої тридцять діб, які йому присудили за вбивство Янса Гудло. А втім, зайвий день чи два Руфові не завадять.

— Щоб я провалився, — кажу я їхньою гірською говіркою. Невже в Маунт-Нібоу є такий душогуб?

— Гірше, — відповідає крамар. — Він краде свиней.

Я надумав розшукати цього містера Тейтема. Через кілька днів після того, як констебль випустив його з тюрми, я познайомився з Тейтемом і запросив його на околицю міста; ми сіли на якусь колоду й завели ділову розмову.

Мені був потрібен компаньйон сільської зовнішності для одноходової комбінації, яку я збирався проробити під час запланованого турне по деяких містах Заходу, і Руф Тейтем був ніби створений для відведеної йому ролі, більш підходящої кандидатури годі було бажати.

Він був здоровенний, як добрий гравець в бейсбол[469], а очі мав блакитні й непевні, немов у порцелянового песика на каміні, з яким бавилася тітка Гаррієт, ще будучи маленькою дівчинкою. Волосся кучеряве, наче в дискобола в Римі, і колір його нагадував картину “Захід сонця у Великому Каньйоні”, намальовану американським художником і почеплену в салоні, щоб затулити каглу[470]. Це було втілення Сільського Простака. Ви б пізнали його навіть на сцені вар’єте, з бавовняною шлейкою через плече й соломинкою за вухом.

Я виклав своє діло й побачив, що пропозиція припала йому до душі.

— Облишмо таку банальну дрібницю, як смертовбивство, — кажу я. — Чи зробили ви щось істотніше в галузі махінацій і крутні, на що ви могли б послатися — з гордістю чи без гордості, — як на доказ вашої фахової придатності?