Розділ «Оповідання та новели»

Бесет сказав мені й Ріксові не кидати халупи, поки він не повернеться, навіть коли б уже й сонце зійшло, а тоді, весело висвистуючи, попростував до міста.

Тимчасом Альфред Е. Рікс скинув чоботи й сурдута, накрив свій циліндр шовковою хустиною й простягся просто долі. Коло другої години приблизно, як я вгадував за моїм годинником, що лишився в Горохвяній Лозі, вернувся додому наш працівник. Штовхнувши ногою Рікса, він закликав нас до місця, освітленого місяцем, що сяяв крізь відчинені двері халупи. Тоді він розклав долі п’ять пакунків, по тисячі доларів у кожному, й заходився кудкудахкати, наче курка над яйцем.

— Я вам щось розповім про це місто, — сказав він. — Зветься воно Роккі-Спрінгс, в ньому будують масонську церкву; ідеться до того, що демократичного кандидата на голову міста перечепить якийсь піп, а жінці судді Текера, що слабує на плеврит, трохи полегшало. На всі ці ліліпутські теми мені довелось поговорити перше, ніж мені пощастило вставити смок у джерело тих відомостів, які були мені потрібні. У місті у банк, що зветься інститутом Вірності Дроворуба та Ощадності Плугатаря. Вчора він припинив операції, мавши двадцять три тисячі доларів. Сьогодні вранці відчиниться з вісімнадцятьма тисячами, всі сріблом, — тим-то я й не приніс більше.

— Ну, хлопці, — провадив він, — я вас таки виведу в люди. Скільки вам треба? Кажіть, Капітале!

— Мій любий молодий друже, — озвався цей веврик Ріко, мов ставши на задні лапки та підкидаючи горішки передніми, — в Денвері у мене є приятелі, вони мені поможуть. Однак, коли б у мене була сотня доларів, я б...

Бесет розв’язав пакунок з грішми й кинув п’ять двадцяток Ріксові.

— Торгівле, скільки треба? — спитав він мене.

— Забирайте ваші гроші, Праце, — відмовив я. — Я ще ніколи не витягав у чесного працівника його загорьованих шелягів. Ті долари, що здобував я, були дурні й пекли кешені йолопам та ґавам. Коли я стою на вулиці й продаю якомусь жевжикові масивний золотий перстень з діамантом за три долари, то я заробляю рівно два долари 60 центів. Але я знаю, що він віддасть цей перстень дівчині взамін на всі догоди, що міг би дати тільки стодвадцятип’ятидоларовий перстень; він має користі аж на 122 долари. Хто ж із нас більший шахрай?

А Альфред Е. Рікс просто припав до слідочків Бесетових і попрощався. Сказав, що найме десь на фермі коні, доїде до станції й виїде залізницею до Денвера. Здавалось, повітря прочистилось від міязмів, коли цей хробак відплазував. Цей тип був чиста ганьба для всіх непромислових професій нашої країни. Попри всі свої велетенські плани та пишні контори, він не спроможен був чесно здобути собі вечерю, і йому довелося запобігати ласки в сторонньої людини, навіть просто може безсовісного розломника.

Коли ми з Біллом Бесетом лишились на самоті я почав обмірковувати маленький викрут, що мусив призвести до певного комерційного ефекту. Стривайте лишень, я покажу цьому містеру Розломникові, яка різниця між комерційними справами та “працею”.

— Я не візьму від вас у дарунок грошей, містер Бесет, — сказав я до нього, — однак, буду вам щиро вдячний, коли ви згодитесь, як приятель подорожній, взяти на себе мої видатки, хоч поки ми виберемося з меж військових дій, що ви викликали неморальним дефіцітом цієї ночі у фінансах цього міста.

Білл Бесет згодився, і ми першим потягом помчали на захід.

Коли ми під’їздили до міста Лос-Перос, у Арізоні, я запропонував, чи не кинути нам тут жеребок. Тут жив, покинувши всі справи, мій старий учитель, Монтегю Сідвер. Я був певен, що Монті позичить мені грошей на павутиння, коли я йому доведу, що на прикметі муха, ще й дзижчить близенько. Білл Бесет признався, що міста йому всі одинакові, бо він працює здебільшого поночі. Тому ми злізли в Перосі, прегарному маленькому місті в околицях срібних копалень.

Я припас маленьку гарненьку річ, що влучала певно, ніби комерційна рогатка, і нею збирався поцілити Бесетові просто в череп за вухом. Я ухвалив відібрати в нього гроші, як увісні з-під подушки, а натомість залишити йому якийсь лотерейний білет, що коштував би близько 4055 доларів за науку. Я гадав, що така, приблизно, сума в нього лишилась. Але коли я забалакав про те, щоб укласти капітал у якусь справу, він накинувся на мене з такими словами:

— Брате Пітере, заснувати підприємство, як ви пропонуєте — думка непогана. Я до ваших послуг. Тільки коли вже я заходжусь, то це буде такий проект, такий поважний, що від нього віятиме крижаним холодом.

— Я гадав, що ви не від того, щоб обернути гроші шпаркіше, — сказав я.

— Я це й роблю, — відповів він, — і дуже часто. Не сплю ж я цілу ніч на одному боці. Ось що я вам скажу, брате Пітере, — я хочу відкрити картярню. Не хочу я морочитись з дріб’язковим шахрайством. Але гра, — казав він, — коли сидиш край того столу, куди спливає вся користь, — це чудовий компроміс між крадіжкою срібних ложок та торгівлею перочистками на благодійному базарі.

Ну от, Бесет найняв хату й заходився видивлятись, де б то придбати меблів та малюнків, щоб прикрасити стіни. Того ж вечора я заскочив до Монті Сільвера, і він мені позичив під мій проект двісті доларів. Тоді я пішов до єдиної в Лос-Перосі крамниці, що торгувала картами, й покупив усі талії, які тільки були. Другого ранку, ледве ця крамниця відчинилась, я приніс усі карти назад, сказавши, що товариш, який зі мною умовився, передумав і попросив, щоб крамар узяв карти назад. Той згодився й вернув мені половину грошей.

Що ж, того ранку я втратив сімдесят п’ять доларів. Зате, поки карти були в мене, за ніч я їх позначив геть усі в усіх таліях. Це була робота. Але ж торгівля й промисловість мають свою пору й свої жнива: я вкинув у воду свою принаду, так зате ж і натягав карасів.

Я між першими з’явився до Бесетової картярні купувати марки до гри. Він придбав одинокі карти, що були в місті, а я їх пізнавав кожну краще, ніж пізнаю власну потилицю, коли перукар показує мені в люстерко, як він мене поголив.