Розділ «Оповідання та новели»

Горохвяні Лозяни вели мене, аж поки не дійшли край міста. Тоді взяли в мене за рахунок своїх збитків годинника та гроші, а коняку з возом покинули собі ніби в заставу. Вони сказали, що я можу повернутись і одержати своє майно, коли хоч на одному з кущів собачого хмизу виростуть емеденські бросквині. По тому вони зняли з мене ланцюга й показали пальцями напрямок до Скелястих Гір; я кинувся велетенськими скоками до повноводих річок та непролазних лісів.

Коли моя інтелектуальність знов до мене повернулась, я розповів, що вступив до якогось невідомого міста близько залізничої колії.

Коли це суне хуткий вантажний потяг, трохи гальмуючи ходу поблиз міста. З вагона раптом випав чорний пакунок, прокотився ярдів із двадцять, оточений хмарою куряви, тоді звівся й заходився випльовувати вугілля та вигуки. Я вглядів, що то був кругловидий молодий хлопець, вбраний певніше для пульманівського вагону, ніж для вантажної валки. Він весело всміхнувся, хоч руханка, що він проробив, замурзала його, як справжнього сажотруса.

— Впали? — спитав я.

— Не, — відповів він. — Скочив. Прибув до призначеного місця. Що воно за місто?

— Я ще не шукав його на мапі, — сказав я.

Він нахилився, щоб обтрусити порох із своєї одежі, коли це з його кишені випала чудова дев’яти-дюймова сталева відмичка — фомка. Він підхопив її й гостро на мене глянув, але зараз же всміхнувся й простяг мені руку.

— Брате, — промовив він, — вітаю. Чи не вас я бачив минулого літа в Південному Мусурі, як ви продавали кольоровий пісок по півдолара за чайну ложку? Ви радили насипати його в лампу, щоб попередити вибух гасу.

— Так, — ствердив я, — ніколи не вибухає.

Проте, я стиснув йому простягнену руку.

— Моє ім’я — Білл Бесет, — сказав він до мене, — і коли ви зрозумієте, що професійні гордощі в мені переважають скромність, то я можу повідомити вас: ви маєте приємність спізнати найкращого розломника, що колись ступав своєю гумовою підошвою на ґрунті, який зрошує ріка Місісіпі.

Ото сиділи ми з Біллом Бесетом на колодах та й хвалились одне одному, як це буває між артистами на схожі ролі. Виявилось, що в нього теж не було жодного цента, отже, ми й улаштували таємні передвиборчі збори. Він пояснив, чому часом талановитому розломникові доводиться мандрувати вантажною валкою; розказав, що одна наймичка в Літл-Рок підвела його під монастир так, що він мусив якнайхутчіше накивати п’ятами.

— На це я теж уважаю в своїх планах, — сказав Біл Бесет. — Коли я маю намір наступати, то підступаю до покоївки. Кохання трохи допомагає моїй справі. Покажіть мені будинок із здобиччю й аби там була гарненька покоївка, то будьте певні, що все срібло з нього буде й здобуто й збуто. По-перше, я чарую наймичку, — розказував Білл, — а коли вона впускає мене до хати — ворожу коло ключів. Але та, що з Літл-Рока, підвезла мені доброго воза, — провадив він. — Вона побачила, що я гойдався на релях з іншою дівчиною; з вечора вона повинна була покинути для мене двері відчинені, але я, прийшовши, поцілував колодку. У мене було наготовлено ключі до горішніх дверей. Та дарма, сер. Вона мене пошила в дурні. Чиста вам Даліла[465], — скаржився Білл Бесет.

Далі виявилось, що Біл пробував таки вдертись за допомогою відмички, але дівчина завела таку бравурну арію, ніби мисливець собак цькував, і Біл мусив поперелітати через усі тини по дорозі від того будинку до залізничної станції. А як у нього речей не було, то тим, що пробували пошкодити його від’їздові, довелося тяжко, і він скочив у вагон з-під самих їхніх рук.

— Ну, нехай, — додав Біл, коли ми обмінялись спогадами, — тепер я хочу їсти. Чи не збереглось у вас яких ліків проти випадіння волосся, або позолочених ланцюжків або чогось іншого, що можна було б продати отут на майдані цьому гидкому натовпові — га?

— Ні, в моїй валізці в Горохвяній Лозі залишився гурт сережок з патагонськими діамантами... Але судилось цьому всьому загинути, поки ті прокляті дерева не наплодять їм бросквинь та японських слив. Мабуть, нам не слід на це сподіватись.

— Дарма, — промовив Бесет. — Може смерком мені пощастить добути в якоїсь леді шпильку з капелюшика й нею відчинити Фермерський та Промисловий банк.

Поки ми балакали, присунув пасажирський потяг до станції, близько нас. З вагону виліз джентльмен у циліндрі, але виліз не з того боку, де був перон, і пошкутильгав рейками просто до нас. Це був маленький, огрядненьний чоловік з великим носом і пацючими очима, а вбраний був лепсько і в руках валізку ніс так обережно, наче там лежали яйця або залізничні акції. Він нас поминув і шкутильгав собі далі так, наче міста й не помітив.

— Ходім, — мовив мені Білл Бесет і рушив за ним.

— Куди? — спитав я.