Розділ «Чотири роки по тому…»

Намагаючись зберегти анонімність, вони скористалися резервним авто, на якому вдало проїхали простісінько повз пресу, коли репортери відступали, щоб сховатися від раптової зливи. Навіть, якби в них і були сирени, Вульф і Фінлі все одно опинилися б у пастці на зовнішній лінії чотирисмугового шосе, оскільки навколо виднівся лише транспорт, котрий застряг у безнадійному заторі. Їм би нізащо не вдалося дістатися до запасної аварійної смуги, марної та недосяжної в десяти метрах від них.

Вульф зателефонував Вокеру — старшому інспектору відділення поліції Сауттола. Той відразу вразив Вульфа своєю освіченістю та розумінням. Коли до них прийшов Рана, Вокер обшукав його та помістив до камери попереднього утримання, а біля дверей приставив одного зі своїх поліціянтів. Він запевнив Вульфа, що лише четверо людей, включно з ним, знають, що Рана знаходиться в будівлі. Він змусив їх присягнутися дотримуватися секретності і не розповідати нічого навіть колегам. На прохання Вульфа, Вокер зачинив відділення через запах газу внаслідок вигаданого витоку і дав вказівки своїм поліціянтам провести час перерви в інших відділках. Попри затримку, Вульф був задоволений, що Рана опинився в надійних руках.

Зрештою, п’ять транспортних засобів, що зіткнулися, таки прибрали вбік, щоби знуджені авто мали змогу розважитися, просочуючись крізь смугу з лівого боку. До Сауттола Вульф і Фінлі дісталися із запізненням майже на годину. Коли вони вибиралися з авто, темним небом прокотилися перші перекоти грому. Вже увімкнули вуличні ліхтарі, і світло від них відбивалося на верхівках парасольок квапливих перехожих та потоках води, які затоплювали стічні канави й обганяли транспорт на переповненому шосе.

Упродовж тих десяти секунд, що знадобилися Вульфу та Фінлі, щоб перебігти від авто до входу у відділок, вони змокли до нитки. Старший інспектор впустив їх усередину, а потім знову квапливо зачинив за ними двері. Він був десь такого ж віку, що й Фінлі, і гордовито продемонстрував їм знайому форму. Він мав надто віддалену лінію росту волосся, однак це личило йому так, що здавалося, немовби він зумисно прагнув стати лисим. Він із теплотою привітав їх, а потім провів до кімнати відпочинку, де запропонував кожному гарячого напою.

— Тож, джентльмени, які маєте плани на Рана? — запитав Вокер.

Він адресував це запитання Фінлі, очевидно, таким чином висловлюючи повагу до старшого, адже добре знав, що про зустріч домовлявся Вульф.

— Служба захисту громадян не дуже любить розголошувати свої домовленості, — сказав Фінлі, промоклим рукавом витираючи краплі дощу з обличчя. — Вони й з місця не зрушать, доки не зможуть гарантувати йому безпеку.

— Тоді я передаю це у ваші, значно вміліші, руки, — сказав Вокер. — Будь ласка, почувайтеся як удома.

— Я б хотів поговорити з ним, — сказав Вульф, коли Вокер розвернувся, щоб вийти з кімнати.

На те, щоб відповісти, йому знадобився якийсь час. Можливо, для своєї відповіді він шукав найменш образливі слова.

— Детективе Вульфе, зараз ви дуже відомі, — почав він.

Вульф не був упевнений, до чого той хилив.

— Хоча, з усією повагою, для вас це вже не вперше, чи не так?

— Що ви маєте на увазі?

— Маю на увазі, коли містер Рана зайшов сьогодні до приймальні, то був дуже схвильований. Він хотів триматися подалі від дружини та дітей, і зважаючи на обставини, це цілком зрозуміло. А потім він втратив над собою контроль і почав оплакувати смерть брата.

— Розумію, — сказав Вульф, тепер усвідомивши міркування Вокера: він про все знав.

Вульфа це трохи роздратувало, однак він розумів, що старший інспектор просто виконував свою роботу.

— До усіх цих подій я ніколи не зустрічався, ба навіть не чув про Віджая Рана. Мене хвилює лише одне — зберегти йому життя, і я б сказав, що якщо комусь-таки й потрібен захист під час цієї зустрічі, то це мені.

— Тоді ви не заперечуватимете, якщо я буду присутній упродовж усього допиту в’язня? — сказав Вокер.

— Так я точно почуватимуся в більшій безпеці, — легковажно промовив Вульф.