Розділ «Чотири роки по тому…»

— Добре, — сказав Рана.

— Коли ви востаннє контактували із своїм братом?

— 2004… 2005? — невпевнено відповів Віджай.

— То це означає, що на судовому слуханні ви не були присутні?

— Ні. Не був.

— Чому? — запитав Вульф, заговоривши вперше за останні п’ять хвилин.

Вокер підійшов, щоб схопити Рана, проте чоловік не виказував спроб поворухнутися, але й на запитання не відповів.

— Це ж якою має бути людина, щоб не знайти хоча б одного дня і не прийти на судове слухання до власного брата? — продовжив Вульф, не звертаючи уваги на погляди Вокера та Фінлі. — А я скажу тобі: таке може зробити тільки той, хто вже знає правду, кому вже відомо, що його брат винен.

Рана не відповідав.

— Саме тому ти вже давно змінив ім’я. Ти знав, що він збирався робити, і не хотів, щоб це хоч якось тебе стосувалося.

— Я ніколи не знав, що він збирався…

— Ти знав, — закричав Вульф, — і нічого не зробив. Скільки років твоїй маленькій дівчинці?

— Вульфе! — вигукнув Вокер.

— Скільки? — знову закричав Вульф.

— Тринадцять, — промимрив Рана.

— Мене б не здивувало, якби до цього часу твій брат спалив би живцем твою дочку, якби я не зупинив його. Вона знала його і, мабуть, довіряла. Як гадаєш, він довго зміг би опиратися такій спокусі?

— Припини! — закричав Рана, закриваючи вуха руками, як дитина. — Прошу, припини.

— Ти, Віджаю Халіде, у боргу переді мною, — випалив Вульф.

Він грюкнув дверима камери, залишаючи Фінлі та Вокера розбиратися із в’язнем, який лише скиглив.

О 19.05 Вульф отримав телефонного дзвінка з повідомленням, що хтось приїде за ними щонайпізніше о 22.30. Служба захисту громадян усе ще домовлялася зі спеціально навченими працівниками, а, зважаючи на загрозу життю Рана, ще й шукала укриття. Вульф переповів новини Вокеру та його поліціянтам, і вони навіть не приховували, що він уже давно вичерпав їхню гостинність.