Розділ «Чотири роки по тому…»

Вокер провів їх углиб будівлі, до камери, де вже терпляче чекало троє, обізнаних із ситуацією, поліціянтів. Старший інспектор представив Вульфа та Фінлі кожному з них, а потім попросив одного поліціянта залишитися охороняти відчинені двері до камери Рана.

— Ми помістили його в самому кінці, якнайдалі від решти наших гостей, — сказав Вокер Вульфу.

Двері важко розчинилися, і вони побачили відкритий поцвілий унітаз і блакитний матрац і подушку, які лежали на дерев’яній лавці, звичній для камер попереднього утримання. Рана сидів обхопивши голову руками, усе ще одягнутий у водонепроникний анорак[17]. Коли Вокер повільно підійшов до в’язня, позаду голосно клацнув замок.

— Містере Рана, ці двоє поліціянтів мають повноваження…

Рана підняв погляд, і його налиті кров’ю очі втупились у Вульфа. Він зістрибнув із лавки й кинувся вперед. Вокер устиг перехопити його за одну руку, а Фінлі — за другу. Вони потягли його назад до лавки, поки Рана в цей час верещав:

— Ах ти ж покидьок! Ах ти ж покидьок!

Двоє досвідчених поліціянтів легко впоралися з Рана, який водночас був і низького зросту, і значно програвав у вазі. Його пихате велике обличчя вкривала щетина кількох днів. Здавалося, він поступився і почав плакати в подушку. Вокер і Фінлі обережно відпустили Рана, і чоловік знову сів на лавку. Поступово атмосфера заспокоїлася.

— Мої співчуття з приводу вашого брата, — глузливо всміхнувся Вульф.

Оскаженілий погляд Рана знову втупився в детектива.

— Він був ще тим шматком лайна.

— Ах ти ж покидьок! — знову заверещав Рана, і Вокер та Фінлі силоміць всадили його на лавку.

— Що за чорт, Натане, — жалібно застогнав Фінлі, коли випадковий удар коліном влучив йому в пах.

— Більше так не роби, Вульфе, — розгнівано випалив Вокер, — інакше наступного разу я не намагатимуся зупинити його.

Вульф підняв руки, перепрошуючи, і відійшов на кілька кроків, щоб схилитися на стіну.

Щойно Рана знову заспокоївся, Фінлі пояснив йому ситуацію: що їм удалося зберегти новини про його місцеперебування між кількома обраними, що вони чекають розпоряджень від Служби захисту громадян, що він неодмінно буде в безпеці і що здатися — це було правильним рішенням. Як їх і вчили, щойно вони надали Рана достатньо інформації, щоб завоювати його довіру, Фінлі непомітно перейшов до опитування. Він запитав, чи знає Рана когось зі списку, прізвища тих, хто міг бажати йому зла, будь-які нещодавні телефонні дзвінки чи незвичайні випадки.

— Чи можу я поставити кілька запитань про вашого брата? — запитав Фінлі, і Вульф чи не вперше бачив, щоб його друг говорив так ввічливо.

Він напрочуд обережно зачепив тему, яка, а вони це вже знали напевно, була його слабким місцем. Вульф стежив за тим, щоб дивитися лише на підлогу, аби не спровокувати його.

— Для чого? — запитав Рана.

— Бо нам потрібно знайти зв’язок між прізвищами у списку з тими жертвами, яких ми вже… маємо, — обережно пояснив Фінлі.

Вульф закотив очі.