Розділ «Чотири роки по тому…»

Вульф апатично плівся до своєї кімнати, готуючись до обходу нічної зміни о 22.00. Гнітючий коридор наповнювало штучне освітлення та запах працівника, який розносив порції гарячого шоколаду, хоча це була лише оманлива назва, оскільки температуру теплуватого напою знижували кожного разу, коли пацієнти кидали чашку в обличчя когось із персоналу.

Між пальцями він перекочував маленьку кульку пластиліну, поцуплену в Рожевих Леді тиждень тому, яку кожної ночі використовував замість беруш. Хоча ніщо не могло втихомирити безкінечних криків, це хоча б робило їх віддаленим жахіттям.

Він пройшов мимо кількох відчинених дверей до вільних кімнат, оскільки їхні мешканці досиджували кожну останню секунду вечора біля телевізора, перед тим, як їх змусять дотримуватися комендантського часу. Повернувши за ріг до ще одного порожнього коридору, він почув із однієї з огорнених у темряву кімнат шепіт. Проходячи повз ці двері, він обминув їх, підслухавши приглушене повторення швидкої молитви так, що мовець аж задихався.

— Детективе, — покликав пошепки той самий голос, а потім продовжив решту рядків.

Вульф зупинився, замислившись, чи йому не почулося. Він вглядався в темряву. Двері були ледь прочинені. Смужка світла вихоплювала з темряви лише жорстку підлогу та поверх босих ніг частину темношкірого торса, нахиленого в молитві. Вульф збирався було рушити далі, аж раптом шепіт обірвався ще раз.

— Детективе, — повторив голос, а потім почав проказувати нового вірша.

Вульф обережно наблизився до важких дверей і штовхнув їх. На старих завісах вони туго відчинилися, утомлено заскрипіли. З відносної безпеки дверей він сліпо шукав вимикач, який, як він знав, знаходився десь справа. Вимикач оживив флюоресцентну смугу, однак лампа була забруднена їжею чи засохлою кров’ю, тому її яскравість знизилася до імітації вогника свічки, відкидаючи на стіни темні тіні. В обмеженому просторі смерділо заразою і чимось, що палили на пластиковій обшивці.

Джоель запнувся у своїй молитві, щоб прикрити очі від забрудненого світла. Він був убраний лише в зношену білизну, залишаючи оголеною значну частину свого, вкритого рубцями, тіла. Проте це не були пам’ятки з аварії в минулому чи жорстокого нападу, ці каліцтва він завдав собі власноруч. Темне полотно вкривали хрести різного розміру, чимало шрамів від часу вже побіліли, а інші ще й досі були із запаленнями й червоними.

Решта маленької кімнатки личила своєму мешканцю: на ліжку в жовтих плямах лежала Біблія, а її сторінки були забруднені кров’ю, окремі вірші жорстоко вирвали з Євангелія та приклеїли слиною до кожної наявної поверхні, накладаючи у тих місцях, де послання Господа перевищували замалий розмір кімнати.

Наче вийшовши з трансу, Джоель повільно підняв погляд на Вульфа й усміхнувся.

— Детективе, — м’яко сказав він, а потім жестом обвів кімнату. — Я хотів показати вам ось це.

— Хотів би я, щоб ти цього не робив, — відповів Вульф, намагаючись якомога ввічливіше прикрити носа.

— Я багато про вас думав… про вашу ситуацію. Я можу допомогти, — сказав Джоель.

Він провів рукою по своїх спотворених грудях.

— І це… це те, що врятує вас.

— Самокаліцтва?

— Господь.

Вульф підозрював, що самокаліцтва могли спричинити значно реальніші наслідки.

— Врятувати мене від чого, Джоелю? — запитав він.

Джоель розсміявся. З Вульфа цього було досить, і він розвернувся, щоб піти.