— «Людина, в якої немає ворогів…», — замислено процитував Вульф.
— Більше ворогів не залишилося, детективе… — сказав Джоель, відвертаючись від Вульфа й ідучи геть, — …у цьому і проблема.
Розділ 24
Середа, 9 липня, 2014 [2.59]
О третій годині ночі запискотів будильник Едмундса. Він сидів у сховищі Центрального архіву посеред плями світла від лампи, яка звисала з високої стелі й гуділа. Це був його четвертий візит до архівів, і він усвідомив, що починав із нетерпінням чекати цих усамітнених ночей.
Вічний сутінковий спокій і контроль температури видавалися йому приємними: досить тепло, щоб зняти піджак, однак і досить прохолодно, щоб не заснути й залишатися бадьорим. Коли він знову вдихнув пил, спостерігаючи, як його частинки кружляють у повітрі навколо нього, то відчув, що його переповнює відчуття обсягу історії, прихованої тут.
Це нагадувало гру без кінця. Усередині кожної з десятків тисяч однакових коробок лежали загадки, які чекали, щоб їх переглянули знову, а можливо, і вперше розгадали. Було легше зосередитися на виклику, який вони кидали йому, аніж на гнітючому розумінні, що кожна з цих однакових коробок свідчить про втрачене чи зруйноване життя, і всі вони, виставлені в акуратні ряди, насолоджуються поважною, ніби могильною, тишею підземелля.
Те, що сталося вдень, без сумніву, ще більше підтвердило його підозри. І знову вбивця знав, де знайти свою, здавалося б приховану, ціль.
Бакстер була наївною.
Хтось у посольстві і справді міг розкрити місцезнаходження Ендрю Форда, от тільки це був не єдиний випадок. Це вже вчетверте їх зраджували, і що найгірше, ніхто, окрім нього, цього не помічав.
Він знову збрехав Тіа, сказавши, що йому випало чергувати, таким чином придбавши собі ще одну коштовну ніч, щоб пополювати на вбивцю в минулому. Він був тут, десь тут у величезному архіві. Едмундс був переконаний у цьому. Перші непевні кроки чудовиська, яке тепер чимдуж бігло до них.
У понеділок увечері він наткнувся на нерозкриту справу 2008 року, в якій доморощений ісламський фундаменталіст помер усередині камери під охороною. Упродовж імовірного часу смерті з будівлі ніхто не виходив і не заходив, і записи камер спостереження це підтверджували. Так чи інакше, а на тілі здорового двадцятитрирічного чоловіка знайшли сліди удушення, попри відсутність інших доказів, які б це підтверджували, тому смерть списали на природні причини.
Едмундс знайшов у Інтернеті ще одну підозрілу смерть моряка на військовій базі. Після того, як Джо пообіцяв ідентифікувати відбиток черевика, Едмундс зробив офіційний запит до військової поліції з проханням розкрити повний файл справи, однак ще й досі не отримав відповіді.
Останні години він витратив на те, щоб розібрати речові докази вбивства, яке трапилося у 2009 році. Спадкоємець міжнародної корпорації електроніки зник із готельного номера за обставин вельми загадкових попри те, що двоє охоронців сиділи тут-таки, менше ніж у двадцяти футах від дверей. На місці виявили досить крові, аби стверджувати, що хлопець мертвий, однак тіла так і не знайшли. Для поліції там не було також жодних корисних відбитків пальців, ДНК чи записів системи безпеки, щоб навіть почати шукати вбивцю, а це означало, що Едмундс ніяк не міг прив’язати цю справу до вбивств «Ляльки». Він записав дату та склав назад вміст коробки.
Прохолода спонукала його продовжувати пошуки далі. Він не відчував навіть натяку на втому, хоча й пообіцяв собі, що піде щонайпізніше до 3.00 і перед роботою повернеться додому, щоб поспати хоча б кілька годин. Едмундс переглянув свій список ще п’яти справ, які сподівався перевірити, і зітхнув. Він звівся на ноги, поставив коробку на полицю й почав довгий шлях затіненим проходом.
Коли він підійшов до кінця високого стелажа, то зрозумів, що наліпки на коробках датовані груднем 2009 року, за місяць до наступного вбивства у його списку. Він глянув на годинник: 3.07.
— Ще одна, — сказав собі він і, відшукавши потрібну коробку, стягнув її з полиці.
***
О 8.27 ранку Вульф зайшов до непривітного кварталу на жалюгідній прилеглій вулиці шосе Пламстед. Йому знову не вдалося поспати, головним чином тому, що тепер до переліку причин, чому він уже давно не міг зімкнути очей, Вульф мав додати ще й образ вовчої маски. Самовпевненість убивці вражала його Він ризикував навіть просто прийшовши до посольства, проте бездумно приєднався до протесту, який сам же організував, і зухвало виступив проти самого Вульфа, підставляючи себе.
Вульф пригадав, як Едмундс казав їм, що вбивця не зможе опиратися такому кроку, аби не наближатися поступово все ближче і ближче, згораючи від палкого бажання зрештою-таки бути впійманим. Вульф замислився, чи випадок біля посольства був благанням убивці про допомогу, і що керувало тоді ним — відчай чи зверхність.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Лялька» автора Даніель Коул на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Чотири роки по тому…“ на сторінці 137. Приємного читання.
TextBook