Розділ «Частина 4 Сейді й генерал»

Задерта на стегна сукня відкривала її підв’язки, край комбінації, мереживну піну трусиків. Вона натягнула сукню собі на коліна.

Я здогадувався, що це через її заміжжя, і нехай той шлюб вже розпався, він все одно щось іще важив — це ж середина двадцятого століття, а не початок двадцять першого. А може, через сусідів. Будинки стояли темні, там нібито всі міцно спали, та хто міг це знати напевне, до того ж в маленьких містечках нові проповідники й нові вчителі завжди цікава тема для пересудів. Як виявилося, я помилявся в обох припущеннях, але звідки тоді мені було про це знати.

— Сейді, ти не мусиш робити нічого такого, чого не бажаєш робити. Я не…

— Ти не розумієш. Не в тім справа, ніби я не хочу. Не тому мені страшно. Мені страшно тому, що я ніколи цього не робила.

Раніш, аніж я встиг щось промовити, вона вискочила з машини і вже бігла до свого дому, нашукуючи в сумочці ключ. Вона не озирнулася.

У себе я опинився за двадцять хвилин перед першою ранку, де тепер вже мені самому довелося долати шлях від гаража до будинку ходою «піднесення посинілих яєць». Я встиг лише клацнути вмикачем у кухні, як почав дзвонити телефон. 1961-й лежав за сорок років до появи технології ідентифікації вхідного дзвінка, але тільки одна людина могла мені телефонувати о такій порі, після такого вечора.

— Джордже? Це я, — тоном врівноваженим, але в голосі чулася захриплість. Вона перед цим плакала. І то сильно, судячи з усього.

— Привіт, Сейді. Ти так і не подарувала мені можливості подякувати тобі за чудовий час. На танцях і після них.

— Мені теж було гарно. Я вже так давно не танцювала. Мені майже лячно казати тобі, з ким я колись навчилася танцювати лінді.

— Ну, — промовив я. — Сам я учився зі своєю колишньою дружиною. Здогадуюсь, що ти теж могла навчатися зі своїм тепер відчуженим чоловіком.

Хоча з мого боку то був зовсім не здогад; так мусило відбуватися. Мене такі збіги більше не дивували, але якщо я скажу вам, ніби звик до цих надприродних дзвоників гармонізації, я збрешу.

— Так, — безбарвним тоном. — З ним. З Джоном Клейтоном з Саваннських Клейтонів. І «відчужений» якраз правильне слово, бо він дуже чужа мені людина.

— Скільки ви прожили в шлюбі?

— Вічність і один день. Якщо тобі хочеться називати мої стосунки з ним шлюбом, називай, — вона розсміялася. Цей її сміх прозвучав як той, що я був почув від Айві Темплтон, сповнений гумору навпіл з відчаєм. — В моєму випадку вічність і один день це трохи більше чотирьох років. Після закінчення занять, у червні, я збираюся потай поїхати до Ріно[438]. Знайду собі там роботу на літо, офіціанткою чи ще кимсь. У них там єдина вимога, щоб строк постійного проживання був не менше шести тижнів. Отже, в кінці липня або на початку серпня я зможу скінчити цей… цей анекдот, до якого я колись була втрутила себе… ніби коняку зі зламаною ногою.

— Я готовий зачекати, — сказав я, і не встигли ці слова вилетіли в мене з рота, як я засумнівався в їхній правдивості. Бо актори вже збиралися за лаштунками і вистава мала ось-ось розпочатися. У червні 1962 року Лі Освальд повернеться до США, спершу він поживе у Роберта, потім у своєї матері. У серпні він уже мусить жити на Мерседес-стрит у Форт-Ворті і працюватиме неподалік, у «Зварювальній компанії Леслі», збиратиме алюмінієві вікна та якість вхідні двері з врізаними в них монограмами.

— Я не певна, що готова, — промовила вона голосом таким тихим, що я дочув її тільки напруживши слух. — Я виходила заміж ще незайманою у двадцять три, а тепер я двадцятивосьмирічна солом’яна вдова-незайманка. Задовго фрукт на дереві провисів, як то кажуть там, звідки я родом, тим паче коли люди — моя власна мати, наприклад — упевнені, що ти почала набувати практичного досвіду на тему звідки бджілки-пташки беруться ще чотири роки тому. Я ніколи нікому про це не казала, і якщо ти комусь переповіси, гадаю, я тоді просто вмру.

— Це між нами, Сейді. І завжди буде. Він імпотент?

— Не зовсім так… — вона обірвала себе. Мовчання тривало якусь мить, а коли вона заговорила знову, в голосі її бринів жах. — Джордже… це спарена лінія?

— Ні. За додаткові три п’ятдесят ця іграшка належить безроздільно лише мені.

— Слава Богу. Але все одно про це не варто говорити по телефону. І звісно ж, не в харчевні Ела, закушуючи «Вилорогом». Ти можеш прийти на вечерю? Ми можемо зробити невеличкий пікнік у мене на задньому дворі? Скажімо, десь близько п’ятої?