Розділ «Частина 4 Сейді й генерал»

— А що то в нього за така хитромудра штуковина, тренере? — спитав Дік. — Ви знаєте?

— Знаю, знаю, авжеж, — відповів Борман, — і якщо він гадає, ніби я йому дозволю нею користатися під час трансляції матчів, нехай хоч із трусів вискочить. Думає, ніби я хочу, аби кожен, хто має радіо, почув, як я обзиваю хлопців бандою клятих пісюх, коли вони не зуміли миттю перейняти прорив у третій зоні.

Я обернувся до нього, і то дуже повільно:

— Про що це ви говорите?

— Я йому спершу не повірив, отож тоді випробував сам, — пояснив Борман. А далі, з форсованим запалом: — Я почув, як Буф Редфорд каже одному з новачків, що яйця в мене більші за мозок!

— І справді, — промовив я. Серце в мені вже билося значно швидше.

— Даффер говорить, ніби він зліпив цю штуку сам у себе в гаражі. — Тренер гримів. — Говорить, якщо її ввімкнути на повну потужність, почуєш, як кіт перднув у сусіднім кварталі. От це вже брехня, свісно, але Редфорд був на іншому кінці поля, коли я почув той його тупий жарт.

Спорткоментатор, котрому на вигляд було не більш ніж двадцять чотири роки, підняв свій сталевий кофр і помахав вільною рукою. Тренер помахав у відповідь, а потім пробурмотів стиха:

— Якщо настане такий день, коли мені доведеться допустити його на своє поле з цією штукою, я того ж дня приліплю до мого сраного «Доджа»[510] наліпку «За Кеннеді».

Було вже майже темно, коли я дістався місця, де схрещувалися дороги 77 і 109, але на сході здіймався розпухлий помаранчевий місяць і його світла вистачало, щоб роздивитися білборд. На ньому красувався усміхнений Джим Ла-Дью з футбольним шоломом в одній руці, з м’ячем у другій і з кучериком волосся, що героїчно спадало йому на лоба. Над цим зображенням зірчастими літерами було написано: ВІТАННЯ ДЖИМУ ЛА-ДЬЮ, КРАЩОМУ КВОТЕРБЕКУ ШТАТУ 1960–1961! ЩАСТИ ТОБІ В АЛАБАМІ! МИ ТЕБЕ НІКОЛИ НЕ ЗАБУДЕМО!

А нижче, червоними літерами, що, здавалось, кричать:

«ДЖИМЛА!»

Через два дні я ввійшов до «Космічної електроніки» і почекав, поки мій контрагент продасть якомусь хлопцю з повним ротом жувальної гумки транзисторний приймач розміром як ай-Под. Коли той вийшов за двері (уже заткнувши собі куди слід навушник маленького радіо), Тихий Міч повернувся до мене:

— О, та це ж мій старий приятель Доу. Чим я можу допомогти вам сьогодні? — А тоді, стишивши голос до конспіративного шепоту: — Ще потрібні лампи з жучками?

— Не сьогодні, — відповів я. — Скажіть-но мені, чи ви чули про таку річ, як ненаправлений мікрофон?

Губи його розійшлися, оголивши зуби:

— Друже мій, — усміхнувся він, — ви знову прийшли в правильне місце.

Розділ 18

На моє замовлення мені встановили телефон, і першою особою, якій я подзвонив, була Еллен Докерті, котра радо поділилася зі мною адресою Сейді в Ріно.

— У мене є номер телефону того будинку умебльованих квартир, де вона живе, також, — сказала Еллен. — Хочете продиктую?