Розділ «Частина 4 Сейді й генерал»

Марина (сміючись): «О Боже мій, а що іще вам принести?»

Я довго лежав без сну тієї ночі, думаючи про них трьох. Сьогодні вони були такі радісні, а чом би й ні? Ця квартирка на Нілі-стрит так собі, проте все одно це крок на щабель вгору. Може, вони навіть сплять зараз всі разом в однім ліжку, і Джун нарешті щаслива, а не перелякана на смерть.

І хтось четвертий є також там, з ними в ліжку. Той, що зростає в Марининому череві.

Все почало рухатися швидше, як це вже було колись у Деррі, тільки тепер стріла часу летіла не в напрямку Гелловіну, а цілила у 10 квітня. Нотатки Ела, на які я досі покладався, тепер стали менш допоміжними. Підводячи до замаху на генерала Вокера, вони зосереджувалися майже винятково на діях і пересуваннях Лі, а в ту зиму багато чого іншого відбувалося з цією родиною, і зокрема в житті Марини.

По-перше, в неї нарешті з’явився друг — не солоденький дяпчик-коханчик, яким себе мріяв Джордж Бухе, а друг-жінка. Ця леді, яку звали Рут Пейн, належала до конфесії квакерів. «Російськомовна, — занотував Ел лаконічно, не зовсім схоже на його розлогі попередні записи, — познайомилися на якійсь вечірці??.02.63. Марина жила в Рут Пейн, окремо від Лі, на час убивства Кеннеді. — А далі, ніби несподівано про це згадавши. — Лі ховав „М-К“ в гаражі у Пейн. Загорнуту в ковдру».

Під «М-К» він мав на увазі куплену через поштове замовлення гвинтівку «Манліхер-Каркано», з якої Лі планував застрелити генерала Вокера.

Я не знаю, в кого відбувалася та вечірка, де Марина познайомилася з Рут Пейн. Не знаю, хто їх познайомив. Де Мореншильд? Бухе? Мабуть, хтось із них, бо на той час решта емігрантів уже відверто цуралися Освальдів. Чоловічок — зарозумілий всезнайко, жіночка — манекен для биття, сама знехтувала хтозна-скількома можливостями покинути його назавжди.

Що я знав, так це те, що потенційна пані-визволителька Марини Освальд прибула одного дощового дня за кермом універсала «Шевроле» — біло-червоного — в середні березня. Зупинивши машину біля бордюру, вона з сумнівом роззирнулася навкруги, немов невпевнена, чи за правильною адресою приїхала. Рут Пейн була високою (хоча й не такою високою, як Сейді) і хворобливо худою. Спереду вона зачісувала своє каштанове волосся чубчиком на широчезний лоб, а від тімені на потилицю — зачіска, яка її не прикрашала. На всіяному веснянками носі сиділи окуляри без оправи. Мені, коли я дивився на неї крізь щілину між шторами, вона здалася жінкою з тих, що цураються м’яса і ходять на демонстрації під гаслом «Заборонити Бомбу»… та схоже, що майже такою й була Рут Пейн, жінкою, котра сповідувала цінності руху «Нью-ейдж» задовго до того, як «Нью-ейдж» став модою.

Марина, мабуть, її виглядала, бо затупотіла по щаблях знадвірних сходів, вона спускалася з дитиною на руках, запнувши ковдрою голову Джун, щоб уберегти її від холодної мжички. Рут Пейн обережно, наче на спробу, усміхнулась і заговорила уважливо, роблячи паузи між словами:

— Вітаю, місіс Освальд, я Рут Пейн. Ви мене пам’ятаєте?

— Да! — відповіла Марина. — Так. — А далі додала щось знову російською. Рут відповіла їй тією ж мовою… щоправда, затинаючись.

Марина запросила її досередини. Я зачекав, поки не почув кроки в себе над головою, а тоді начепив навушники, підключені до жучка в їхній настільній лампі. Я почув розмову російською з вставками англійських слів. Кілька разів Марина виправляла Рут, іноді зі сміхом. Зрозумів я достатньо, щоби вичислити, навіщо приїхала Рут Пейн. Як і Пол Грегорі, вона хотіла брати уроки російської. І ще дещо я зрозумів з того, як часто вони сміялися, як легко йшла їхня бесіда: вони подобаються одна одній.

Я зрадів за Марину. Якщо я вб’ю Лі Освальда після його замаху на генерала Вокера, нью-ейджерка Рут Пейн її прихистить. Я міг на це сподіватися.

Рут лише двічі приїжджала брати уроки на Нілі-стрит. Потім Марина і Джун сідали в універсал Рут і вона кудись їх везла. Мабуть, до свого дому в шикарному (принаймні порівняно з Дубовим яром) передмісті Ірвінг. Адреси в Елових нотатках не було — схоже, його мало цікавили сосунки Марини з Рут, ймовірно, тому, що він сподівався, що з Лі буде покінчено задовго до того, як та гвинтівка опиниться в гаражі Пейнів, — але я знайшов адресу в телефонному довіднику: Західна П’ята вулиця № 1515.

Одного хмарного березневого дня, приблизно за кілька годин після того, як Марина поїхала з Рут, з’явилися машина Джорджа де Мореншильда, поряд з ними сидів Лі. Лі виліз, тримаючи в руках великий мішок з коричневого паперу, на якому під зображенням сомбреро було написано: КРАЩИЙ МЕКСИКАНСЬКИЙ ГРИЛЬ ПЕПІНО. У де Мореншильда в руках була шестизарядна коробка пива «Пара Іксів»[562]. Вони піднімалися знадвірними сходами, переговорюючись, сміючись. Я вхопив навушники, серце в мені бухкало. Спершу нічого не було чутно, але потім котрийсь із них увімкнув лампу. Після цього я немов опинився в кімнаті разом з ними, невидимий третій.

«Будь ласка, не домовляйтеся, як убити Вокера, — думав я. — Прошу, не робіть мою роботу важчою, ніж вона вже є».

— Вибачайте за безлад, — промовив Лі. — Вона цими днями не робить майже нічого, тільки спить, дивиться телевізор та балакає про ту жінку, якій тепер дає уроки.

Де Мореншильд якийсь час говорив про нафтові концесії, якими він хотів заволодіти в Гаїті, різко відгукуючись про режим Дювальє.

— У кінці дня по базару їздять вантажівки, туди закидають мертвих. Серед них багато дітей, померлих від голоду.

— Кастро і Фронт покладуть цьому край, — сказав Лі нещадно.