Розділ «Частина 4 Сейді й генерал»

— На Грінвіл-авеню ніколи неможливо вгадати, що може трапитися в наступну мить. От, один був відстрелив собі голову за півтора квартала звідси кілька років тому.

— Справді?

— Йо-сер, прямо перед баром «Троянда пустелі». Через якусь жінку, свіссно. Утім, це як завжди, ге?

— Мабуть, — погодився я. — Хоча іноді буває й через політику.

— Нє, нє, під сподом зажди ховається жінка, синку.

Я знайшов вільне для парковки місце за чотири квартали західніше ломбарду, тож, щоби повернутися до свого нового (принаймні для мене нового) автомобіля, мусив пройти повз «Фінансове забезпечення», де колись, восени 1960 року, був поставив на «Чудесних Піратів». Той ділок, що виплатив мені тоді дванадцять виграних сотень, стояв перед закладом, вийшов перекурити. На лобі в нього був той самий зелений козирок. Він мазнув по мені очима, але начебто без зацікавлення чи впізнавання.

То було після полудня в п’ятницю, і я поїхав з Грінвіл-авеню прямо до Кіліна, де у «Кендлвудських Бунгало» на мене чекала Сейді. За звичкою тієї зими, ми провели там ніч. Наступного дня вона своєю машиною поїхала назад у Джоді, а я приєднався там до неї вже на недільній службі в церкві. Після благословення, під час тієї частини, коли всі потискали одне одному руки, проказуючи «Нехай мир буде з вами», думки в мене перекинулися — вельми недоречно — до револьвера, котрий лежав зараз у багажнику моєї машини.

Під час обіду Сейді спитала:

— Довго ще? До того, як ти зробиш те, що мусиш?

— Якщо все йтиме так, як я очікую, залишається не більше місяця.

— А якщо не йтиме?

Розчісуючи пальцями обох рук собі волосся, я відійшов до вікна.

— Тоді я не знаю. Щось іще хочеш спитати?

— Так, — сказала вона спокійно. — У нас вишневий коблер на десерт. Тобі з вершками?

— І побільше, — промовив я. — Я кохаю тебе, серденько.

— От і правильно, — кивнула вона, підводячись подати десерт. — Бо я трохи ніби в непевному стані.

Я стояв і дивився у вікно. Вулицею неспішно проїхала машина — старенька, але граненька, як люблять приказувати диск-жокеї КЛІФа — і я знову відчув вібрацію обертонів. Але тепер я завжди відчував ці дзвіночки й подеколи їх передзвін не значив геть нічого. На думку спливло одне з гасел, принесених Кристі з АА «ХАНА», що розшифровувалося як «Хибний Аналіз Нівелює Автентичність».

Утім, цього разу ввімкнулася низка асоціацій. Автомобіль біло-червоний «Плімут-Ф’юрі», як той, що я його колись було бачив на стоянці фабрики Ворумбо, неподалік від кролячої нори, що веде у 1958 рік. Я згадав, як торкнувся його багажника, аби пересвідчитися, що він реальний. Цей мав не мейнський, а арканзаський номер, проте… відчутий передзвін. Вібрація обертонів. Час від часу мені здавалося, що, якщо дізнатися, що цей передзвін означає, я зрозумію все. Дурня, здається, але тим не менше.

«Жовта Картка все знав і розумів, — подумалось мені, — і саме це його вбило».

Моя найновіша вібрація показала сигнал повороту ліворуч, завернула біля знаку «СТОП» і зникла в напрямку Головної вулиці.