Розділ «Борва мечів»

— Сина короля з силою королівської крові у своїх жилах. — Мелісандрин рубін сяяв у неї на горлі, наче криваво-червона зірка. — Ви гадаєте, Цибульний Лицарю, що врятували цього хлопчика? Коли настане довга ніч, Едрік Шторм помре разом із рештою, де б не заховався. І ваші сини теж. Пітьма та холод укриють землю. Ви втручаєтеся у те, чого не розумієте.

— Є багато такого, чого я не розумію, — визнав Давос. — І ніколи не прикидався, що розумію. Я знаюся на морях та річках, на обрисах берегів, на мілинах та підводних скелях. Я знаю таємні затоки, де можна непомітно висадитися на берег з човна. А ще я знаю одне: або король захищає свій люд, або він не король.

Обличчя Станіса потемнішало.

— Ти смієш глузувати з мене просто у обличчя? Чому я мушу слухати про обов’язки короля від цибульного перемитника?

Давос упав на коліно.

— Якщо я образив вашу честь, відрубайте мені голову. Я помру, як жив — вірним вам слугою. Та спершу вислухайте. Заради тієї цибулі, яку я вам привіз, і тих пальців, які ви в мене забрали — вислухайте мене востаннє.

Станіс дістав Світлоносця з піхов. Сяйво заповнило палату.

— Кажи, що маєш, та кажи швидко.

Жили на шиї короля напружилися, наче корабельні линви.

Давос пошарпав кирею і видобув зім’ятий шмат пергамену — тоненьку та немічну дрібничку, яка лишилася його єдиним щитом.

— Правиця Короля мусить уміти читати й писати. Маестер Пилос навчає мене.

Давос розправив листа на коліні й почав поволі читати при світлі чарівного меча.

Джон VIII

Йому наснилося, що він знову в Зимосічі — кульгає повз кам’яних королів на кам’яних престолах. Сірі гранітові очі поверталися за ним, сірі гранітові пальці стискалися на руків’ях іржавих мечів, покладених на коліна. «Ти не Старк» — чулося їхнє бурмотіння важкими та низькими гранітовими голосами. — «Тобі тут не місце. Іди геть.» А він ішов глибше у пітьму.

— Батьку! — кликав він. — Бране! Ріконе!

Але ніхто не відповідав. Шию холодив морозний вітер.

— Дядьку! — кликав він далі. — Дядьку Бенджене! Батьку! Благаю вас, пане батьку, допоможіть!

Нагорі стукотіли тамбурини. «У великій трапезній бенкетують, але мене там не чекають. Адже я не Старк, і мені тут не місце.» Костур послизнувся, він упав на коліна. У крипті ставало дедалі темніше. «Все світло кудись зникло, наче й не було.»

— Ігритто? — прошепотів він. — Пробач мені. Благаю…

Але то був лише лютововк — сірий, моторошний, заплямований кров’ю. Він похмуро, ніби сумно виблискував золотими очима крізь пітьму…