Розділ «Борва мечів»

Дракон-Камінь ще ніколи не здавався Давосові таким темним та лячним. Він ступав повільно, чуючи відлуння власних кроків од чорних стін та драконів. «На щастя, лише кам’яних. Молюся, щоб вони ніколи не прокинулися.»

Попереду зловісно громадився Тулумбас. Вартові на дверях, побачивши його, прибрали схрещені списи та відкрили прохід. «Певно ж, не для цибульного лицаря. Для Правиці Короля.» Принаймні, входив до башти ще Правиця Короля — а от хто з неї вийде, про те Давос не відав. «Якщо взагалі колись вийде…»

Сходи здалися йому довшими та крутішими, ніж раніше. Можливо, він просто втомився. «Матір не створила мене для таких справ.» Його зліт відбувся надто швидко і надто високо, а повітря тут у височині було надто розріджене і не давало дихати. Хлопчиною він мріяв про коштовні скарби, та покинув ті мрії вже багато років тому — натомість, коли виріс, почав бажати лише кілька морґів доброї землі, зручне обійстя для спокійної старості та кращого життя для своїх синів. Сліпий Байстрюк розповідав йому, що розумний перемитник не повинен ані ганятися за великим багатством, ані притягати до себе забагато уваги. «Трохи землі, добра хата на помості, величання паном перед іменем. Чого ще бажати?» Якщо він переживе цю ніч, то забере Девана та попливе додому — на півострів Пізьма, до своєї любої Мар’ї. «Ми разом засумуємо за нашими загиблими синами, виростимо живих людям на добро, і більше жодним словом не згадаємо про жодного короля.»

Коли Давос увійшов до Палати Мальованого Столу, вона стояла темна та порожня. Мабуть, король ще не повернувся з ніч-ватри з Мелісандрою та королевиними людьми. Давос став на коліна і розпалив у комині вогонь, аби вигнати вогку холоднечу з круглої палати і порозганяти пітьму по кутках. Потім він обійшов кожне вікно по черзі, повідкидав важкі оксамитові завіси і повідчиняв дерев’яні віконниці. Досередини увірвався вітер, дмухнув пахощами солі та моря, смикнув його за кирею.

Давос сперся на підвіконня коло північного вікна — вдихнути трохи холодного нічного повітря. Він сподівався хоч краєм ока побачити, як «Божевільний Прендос» піднімає вітрило, та скільки не вдивлявся удалину, море лишалося чорним та порожнім. «Може, він уже далеко звідси?» Давос міг тільки молитися, щоб корабель якнайшвидше опинився поза досяжністю. А з ним — і хлопчик.

Півмісяць то визирав з-за високих хмар, то знову ховався за них. Давос бачив деякі знайомі зірки. Онде на захід плив Байдак, а он там — Лампада Стариці, чотири яскраві зірки навколо золотого марева. Крижаний Дракон майже увесь заховався у хмари — лишилося хіба що яскраве блакитне око, що позначало північ. «Небо повниться перемитницькими зірками.» Ті зірки були Давосові старими друзями і дарували йому добру надію.

Та коли погляд його опустився з неба на мури замку, надія похитнулася. Крила кам’яного дракона відкидали великі чорні тіні у світлі ніч-ватри. Давос намагався переконати себе, що то лише різьблені подоби — холодні, позбавлені життя. «Колись тут було їхнє місце — домівка драконів та драконовладців, стіл дому Таргарієн.» Таргарієнів, крові старої Валірії…

У палаті зітхнув вітер, у комині спалахнули і закрутилися вогні. Давос почув, як тріщать і плюють жаринами дрова. Коли Давос відійшов від вікна, його тінь, висока і тонка, рушила перед ним і впала на Мальований Стіл, наче меч. Він зупинився і став чекати — довго і терпляче.

Нарешті на кам’яних сходах почулися кроки. Голос короля линув поперед нього.

— …це не три, — казав король.

— Три є три, — почулася відповідь Мелісандри. — Присягаюся вашій милості, що бачила його смерть і чула лемент його матері.

— У ніч-ватрі! — Станіс та Мелісандра зайшли до дверей одночасно. — Полум’я — хитра і облудна штука. Що є, що буде, що може бути. Кажете багато, та нічого певного…

— Ваша милосте, — мовив Давос, ступаючи наперед. — Пані Мелісандра бачила правду. Ваш небіж Джофрі мертвий.

Якщо король і здивувався, побачивши Давоса коло Мальованого Столу, то на обличчі не показав.

— Князю Давосе! — привітався він. — Е ні, небожем він мені не був. Хоч я і вважав його за родича упродовж багатьох років.

— Він удавився шматком їжі на власному весільному бенкеті, — продовжив Давос. — Можливо, його отруїли.

— Він третій, — мовила Мелісандра.

— Я вмію лічити, жінко. — Станіс пройшов уздовж столу, повз Староград і Вертоград, до Щитових островів та гирла Мандеру. — Здається, весілля нині небезпечніші за битви. Хто отруйник? Це відомо?

— Кажуть, його дядько. Біс.

Станіс заскреготів зубами.