Розділ «Борва мечів»

— Ідуть! — мовив хтось хрипким, здушеним голосом.

Джон побачив, що посередині дичацької лави ідуть мамути — сотня, чи й більше — з велетнями на спинах, що стискають у руках довбні та здоровезні кам’яні сокири. Поруч дибали ще велетні, штовхаючи уперед загострений на кінці товстий стовбур дерева на великих дерев’яних колесах. «Ось тобі й таран» — майнула в Джона млява думка. Якщо раптом брама унизу ще досі стоїть незламна, то ця штука вже напевне скоро зробить з неї тріски. Обабіч велетнів котилася хвиля вершників у обладунках вивареної шкіри з гартованими у багаттях списами, біг натовп лучників та усякого пішого люду зі списами, пращами, киями та шкіряними щитами. Кістяні колісниці зі Скрижанілого Берега торохтіли на краях війська, підскакуючи на каменях та коренях; їх хутко тягли за собою великі білі пси. «Уся лють дикої пустки» — думав Джон, слухаючи пронизливий виск шкіряних кіз, гавкіт і гарчання собак, ревіння мамутів, свист і вереск дичацького люду, гуркотіння велетнів прадавньою мовою. Стукіт котлів відлунював на кризі так, наче Стіною котився небесний грім.

Джон відчув, як навколо густішає відчай.

— Там їх тисяч зі сто! — верескнув Шовкун. — Як нам зупинити таку навалу?!

— Їх зупинить Стіна, — почув Джон вимовлені мимоволі власні слова. Він обернувся і проказав їх знову, гучніше. — Їх зупинить Стіна! Стіна уміє оборонити себе!

То були порожні слова, та він мав потребу вимовити їх — так само, як братчики мали потребу їх почути.

— Манс хоче позбавити нас мужності, лякає числом. То може, він нас за дурників уважає? — Джон уже не говорив, а кричав. Кожен братчик слухав його, не зводячи очей. — Запряжки, вершники, оті піші йолопи… що вони нам тут зроблять? Хто з вас коли бачив, щоб мамут видирався стіною?

Джон знущально засміявся, а Пип, Овейн і півдесятка інших підхопили його сміх.

— Вони нічого не варті! Від них менше хісна, ніж від наших солом’яних братчиків! Вони не можуть нас досягнути, не можуть нам зашкодити, ба навіть налякати не можуть! Адже так?

— ТА-А-А-К! — заволав у відповідь Грен.

— Вони там унизу, а ми тут нагорі, — продовжив Джон, — і поки ми тримаємо браму, вони не пройдуть. Вони не пройдуть!

Тепер у відповідь його власні слова заволали усі. У повітрі змахнули мечі та луки, щоки зачервонілися. Джон побачив Барила, що стояв з рогом на ремені під пахвою.

— Брате мій, — мовив Джон, — сурми до битви.

Барило вишкірився, підніс ріг до вуст і дмухнув два довгі заклики. Це означало «напад дичаків». Йому відповіли інші роги, і скоро Стіна аж здригнулася, а луна від глибокого низького ревища потопила решту звуків.

— Лучники, — мовив Джон, коли роги замовкли, — націляйтеся на велетнів коло тарана. Усі до одного, хай вам грець! Стрілятимете за моїм наказом, не раніше. У велетнів коло тарану, зрозуміло?! Хочу, щоб із кожним кроком стріли на них сипали дощем. Але спершу почекайте, поки наблизяться. Хто мені змарнує стрілу, той полізе униз і принесе її назад. Усі мене розчули?!

— Я розчув! — загудів Овейн Пришелепок. — Я розчув тебе, Снігу-воєводо!

На це Джон розреготався, наче п’яний чи навіжений, і хлопці розреготалися разом із ним. Собачі запряжки та вершники на краях війська до того часу вже добряче випередили середину. Джон помітив, що дичаки ще не подолали й третини тієї версти, що відділяла їх від Стіни, а їхній бойовий лад вже руйнувався.

— Зарядіть журавлі «воронячими лапами», — наказав Джон. — Овейне, Барило! Розверніть метавки до середини. Скорпіони зарядити вогняними списами і чекати мого наказу!

Він махнув до хлопчаків з Кротовини.

— Гей, ти, ти і ти! Стійте напоготові зі смолоскипами!