Розділ «Борва мечів»

— На це вже нема часу, родичу, — відповів пан Андреш.

— Я мушу їх побачити! — гучніше скрикнув Едрік.

— Але їхня милість не бажають бачити тебе. — Давос мусив якось втрутитися, аби угамувати малого. — Я Правиця їхньої милості, я промовляю їхнім голосом! То мені піти до короля і сказати, що ти відмовляєшся коритися їхній волі? Чи уявляєш ти, яке лихо тебе спіткає? Ти бачив свого дядька у гніві?

Давос зірвав з руки рукавичку і показав хлопчикові чотири пальці, вкорочені Станісом.

— А я бачив.

То була вимушена брехня. Станіс Баратеон не відчував жодного гніву, коли відтинав кінчики пальців свого цибульного лицаря — він керувався лише залізним почуттям справедливості. Але Едрік Шторм тоді ще не народився і знати цього не міг. Тому погроза справила бажану дію.

— Дарма вони так, — осудливо мовив він, проте дозволив Давосові узяти себе за руку та повести донизу сходами.

Коло дверей підвалу до них приєднався байстрюк зі Щеботу. Вони хутко подолали тінистий двір, пройшли кілька сходинок униз під кам’яним хвостом завмерлого навіки дракона. Коло потерни чекали Левис Рибалчиха і Омер Ожина, а біля їхніх ніг лежали двоє міцно зв’язаних стражників.

— Де човен? — запитав Давос.

— Онде, — відказав Левис. — Четверо веслярів. Як обійдете ріг, тамтечки вам і галера на котві стоїть. «Божевільний Прендос».

Давос видав короткий смішок. «Корабель, що названо на честь божевільного. Влучно.» Саладор Саан мав смак до чорних жартів.

Давос став перед Едріком Штормом на коліно.

— Зараз я мушу тебе залишити, — мовив він. — Отам чекає човен, він довезе тебе до галери. А далі ти поїдеш за море. Ти — Робертів син, тому я знаю, що ти збережеш мужність, хай що далі станеться.

— Збережу. Лишень… — Малий про щось вагався.

— Уяви собі, що це — цікава пригода, юний паничу. — Давос намагався підбадьорити його жвавим голосом. — Початок великої та цікавої пригоди твого життя. І хай береже тебе Воїн.

— А вам, князю Давосе, хай Батько подарує правий суд.

Хлопчик рушив разом зі своїм родичем паном Андрешем крізь потерну в стіні. Решта пішла слідом, лишивши тільки байстрюка зі Щеботу. «Даруй мені, Батьку, правий суд» — пригнічено повторив Давос. Але наразі його турбував не суд небесного Батька, а суд земного короля.

— Оцих двох куди? — спитав про стражників пан Роланд, поки зачиняв двері та закладав їх засувом.

— До льоху, — відповів Давос. — А щойно Едрік безпечно рушить у подорож, звільніть — хай ідуть собі.

Байстрюк коротко та різко кивнув. Казати більше було нічого — легка частина справи скінчилася. Давос натягнув рукавичку, шкодуючи, що з ним нема його оберега на щастя — з тією торбинкою кісточок на шиї він почувався кращою, мужнішою людиною. Давос пробіг пальцями крізь трохи вже рідкувате брунатне волосся і подумав, чи не варто його підстригти. Адже треба належно виглядати, коли стоїш перед очима короля.