Розділ «Борва мечів»

У зашморги поспіхом зарядили барила смоли, підпалили смолоскипами. Вітер роздмухав вогонь у лютий червоний вихор.

— Кидайте! — загарчав Нойє.

Противаги хитнулися, метальні важелі піднялися і глухо тумкнули на обмотаних ганчір’ям перечках. Палаюча смола полетіла крізь темряву, кидаючи донизу на землю примарне миготливе світло. Джон мигцем побачив мамутів, статечних і неквапливих, але так само швидко загубив їх з очей. «Десяток, або й більше.» Барила вдарилися об землю і вибухнули вогнем. Почулося низьке басовите ревище, велетень вигукнув щось прадавньою мовою. Від того голосу, схожого на відлуння споконвічного грому, Джон відчув, як хребтом збігають дрижаки.

— Ще раз! — заволав Нойє.

Журавлі зарядили знову, і ще два барила палаючої смоли полетіли, бризкаючи вогнем, крізь морок на ворога. Одне влучило у мертве дерево, огорнувши його полум’ям. «Е ні, не десяток» — подумав Джон. — «Мамутів тут сотня набереться.»

Він ступив до краю крижаного стрімчака. «Стережися» — нагадав він собі, — «донизу летіти довгенько». Рудий Алин ще раз дмухнув у вартовий ріг: «Га-а-а-а-а-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у», «га-а-а-а-а-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у-у». Та цього разу йому відповіли дичаки, і не в один ріг, а у десяток, а за ними пісню підхопили кози та котли. «Ми прийшли» — ніби проказували вони, — «ми прийшли зламати вашу Стіну, забрати вашу землю, вкрасти ваших доньок». Завивав вітер, скреготіли та тумкали метавки, летіли барила. Позаду велетнів та мамутів Джон побачив людей, що наступали на Стіну з луками та сокирами. Скільки їх там сунуло — двадцятеро чи двадцять тисяч? У темряві цього було не розрізнити. «З обох сторін це битва сліпців. От лишень Манс має на кілька тисяч сліпців більше».

— Брама! — заволав раптом Пип. — Вони коло брами!

Стіна була надто велика для приступу звичайним приладдям: зависока для драбин та гуляй-городів, затовста для таранів-стіноламів. Жодна метавка не здатна була жбурнути такий камінь, щоб її пробити. А якщо спробувати підпалити, то тала вода загасить хоч яку пожежу. Можна перелізти, як робили коло Сірого Сторожа наскочники — та для того треба мати здоров’я, силу і міцні руки; ба навіть тоді можна скінчити життя, як Ярл, наколотий на гілку дерева. «Якщо вони не візьмуть браму — то не пройдуть.»

Брама являла з себе звивистий прохід крізь товщу криги, менший за будь-яку замкову браму в Семицарстві — такий вузький, що розвідники мусили вести коней вервечкою. Прохід перегороджували три сталеві решітки, кожна замкнена ланцюгом з замком і захищена бійницею в стелі. Зовнішні ворота були зі старого дубу, п’ять вершків завтовшки, скріплені залізними смугами. Зламати такі — нелегка справа. «Але Манс має мамутів» — нагадав собі Джон, — «і велетнів теж».

— Їм там, мабуть, приморозило, — мовив Нойє. — А що, хлопці — може, підігріємо?

На краю урвища вишикували з тузінь глеків світильної олії. Пип пробіг уздовж них зі смолоскипом, хутко підпалюючи кожен, а слідом Овейн Пришелепок зіпхнув їх по черзі через край. Поки глеки пірнали униз, навколо них вихорилися язики світло-жовтого полум’я. Коли зник останній, Грен вибив колодки з-під барила смоли і теж перекотив його через край. Вигуки унизу змінилися вереском та лайками — солодкою музикою для вух братчиків.

І все ж котли не припинили вибивати свою грізну пісню, метавки й далі здригалися та глухо гупали на перечках, а у темряві вищали шкіряні міхи кіз, нагадуючи пісню якихось чудернацьких лютих птахів. Почав співати і септон Келадор; голос його тремтів і запинався від надміру випитого.

Добра Мати милосердна,

Од війни синів рятуй.

Зупини мечі та стріли,

Кращий день…

Але його грубо перервав Донал Нойє.

— Хто посміє мені зупинити свого меча або стрілу, ту ницу дупу я сам скину зі Стіни… а почну, септоне, з вас. Лучники! Є тут хоч один лучник, трясця вашій мамі?

— Я! — мовив Шовкун.

— І я, — додав Мулій. — Та де його шукати цілі? Тут темно, як у свинячих кишках. Де ворог?