Розділ «Борва мечів»

Пані Леонета захихотіла.

— Чи не варто вам, мосьпане, стати співцем? Ви римували б незгірш цього Гальєна, запевняю вас.

— Е ні, пані дружино, — заперечив пан Гарлан. — Ласкавий пан Ланістер народився вчиняти великі звитяги, а не співати про них. Якби не його ланцюг та шал-вогонь, ворог перетнув би річку. А якби Тиріонові дикуни не повбивали майже усіх Станісових розвідників, ми б не застукали його зненацька.

Його вдячні слова неабияк розчулили Тиріона і подарували трохи розради, без якої пережити нескінченне виття Гальєна про мужність короля-хлопчака та його золотої королеви-матінки було б нелегко.

— Вона цього ніколи не робила! — зненацька стрілила Санса.

— Не вірте тому, що чуєте у піснях, пані дружино, — порадив Тиріон і махнув чашникові, щоб наливав.

Скоро за високими вікнами запанувала ніч, а Гальєн співав і співав. Його пісня містила сімдесят сім колін, та здавалося, що їх не менше тисячі. «Кожному гостю в палаті — окремо.» Протягом останніх двадцяти Тиріон безперервно пив, аби уникнути спокуси запхати собі у вуха гриби. Коли співець нарешті скінчив та відкланявся, деякі гості були вже такі п’яні, що самі мимоволі склали неабияку розвагу для решти. Великий маестер Пицель заснув, поки у палаті крутилися і вигиналися танцівниці з Літніх островів у вбраннях з яскравого пір’я та шовку, схожого на пасма диму. Коли подавали крученики з оленятини, набиті зрілим блакитним сиром, один з лицарів князя Рябина пхнув ножем котрогось із дорнійців. Золотокирейники потягли обох геть: одного гнити у цюпі, іншого — до маестра Балабара латати дірку від ножа.

Тиріон мляво колупав холодець із дикого вепра, присмачений корицею, гвоздикою, цукром та мигдалевим молоком, аж раптом на ноги скочив сам король Джофрі.

— А приведіть-но сюди моїх королівських герцівників! — заволав він, ляскаючи долонями. Язик йому добряче плутався од випитого вина.

«Ого! Мій небіж чи не п’яніший від мене» — подумав Тиріон, поки золотокирейники відчиняли великі двері унизу палати. Коли пара вершників в’їхала біч-обіч до палати, зі свого місця він побачив лише верхівки двох смугастих списів. Услід за ними проходом посередині до короля покотилася хвиля сміху. «Напевне, там хтось верхи на малих муциках» — вирішив Тиріон… а потім побачив вершників цілком.

Королівські герцівники виявилися парою карликів. Один сидів верхи на бридкому сірому собаці, довгоногому, з важкою щелепою. Інший їхав на величезній плямистій свині. Малих лицарів щомиті підкидало у сідлах, мальовані дерев’яні обладунки торохтіли й калатали. Щити вони мали більші за себе самих, а коли борюкалися з довгими списами, то вимахували ними навсібіч і тим викликали вибухи реготу. Один лицар убраний був у все золоте, а на щиті мав чорного оленя; другий — у сіре та біле, а на щиті ніс зображення вовка. Тварини під ними були вбрані відповідно.

Тиріон зиркнув уздовж помосту на реготливі обличчя. Джофрі аж зачервонівся і геть засапався, Томен верещав і підстрибував у кріслі, Серсея справляла ввічливі смішки, ба навіть князь Тайвин показував на обличчі якісь сліди розваги. З усіх гостей за високим столом не сміялася і не всміхалася сама лише Санса Старк. Він радо полюбив би її за одне це, якби не бачив, що очі панни Старк дивляться у якийсь інший світ, зовсім не помічаючи чудернацьких вершників, що потроху наближалися.

«На карликах нема вини» — вирішив Тиріон. — «Коли скінчать, то похвалю їх і подарую пухкого гаманця срібла. А назавтра дізнаюся, хто вигадав таку милу розвагу, і поміркую, як краще подякувати йому.»

Карлики натягли поводи перед помостом для привітань королю; вовчий лицар при тому загубив щита, а коли нахилився і спробував його підхопити, то оленячий лицар не впорався з важким списом і уперіщив вовчого поперек спини. Вовчий лицар упав зі свині, його спис полетів сторчма і у відповідь ляснув ворога по голові. Обидва зрештою опинилися на підлозі у безладній купі, а коли підвелися, то спробували удвох залізти на собаку, од чого знову заходилися лаятися та штовхатися.

Вони таки видерлися у сідла — та при тому помінялися тваринами, ухопили чужі щити і сіли спинами наперед. Карликам знадобилося ще трохи часу, аби дати собі раду; вони роз’їхалися до протилежних кінців палати, гамселячи свиню та собаку п’ятами, і розвернулися, аби стати до герцю. Панство пирхало, хихотіло та реготало, а малі лицарі стрімко подолали відстань одне до одного і зіткнулися з шаленим брязкотом. Спис вовчого лицаря збив шолом з оленячого і відбив йому голову геть. Голова полетіла повітрям, обертаючись і бризкаючи кров’ю, та впала на коліна князеві Гилісу, а безголовий карлик забігав між столами, навіжено вимахуючи руками. Загавкали собаки, заверещали жінки, Місячок небезпечно захитався туди-сюди на дибах. Та коли князь Гиліс витяг із шолома червону диню, що спливала соком, оленячий лицар виткнув обличчя з горлянки обладунку, і палата струснулася від нового вибуху реготу.

Лицарі почекали, поки сміх припиниться, закружляли один навколо одного з барвистими лайками, і вже хотіли розділитися для нового герцю, коли собака скинув вершника на підлогу і поліз на свиню. Величезна льоха заверещала з переляку, а гості заверещали зі сміху — особливо тоді, коли оленячий лицар стрибнув на вовчого, стягнув з нього дерев’яні штани і почав шалено хвицяти своїм передом проти тих місць, котрі в іншого знаходилися ззаду і нижче від пояса.

— Здаюся, здаюся! — заверещав карлик знизу. — Змилуйтеся, добрий лицарю, вкладіть меча до піхов!

— Осьо до одних уже вклав! А які ж моторні, бігме! — відповів карлик згори під загальне ревище.

Джофрі пирхнув вином з обох ніздрів, схопився на ноги, мало не захлинувшись і трохи не перекинувши на підлогу свою величезну обіручну чару.

— Переможець! — заволав він. — Ось наш переможець!