Розділ «Борва мечів»

— Ваша милосте, — став на коліно Арстан, — я вже старий, мене осоромлено. Він не мав підійти так близько, щоб дістати вас. Я не пильнував як належить, і не впізнав його без бороди та волосся.

— Так само не впізнала і я. — Дані глибоко вдихнула, прагнучи спинити тремтіння. «Вороги усюди, вони навколо мене.» — Відведіть мене назад до шатра, благаю вас.

Коли прибув Мормонт, Дані вже сиділа загорнута у свою левову шкуру і ковтала пряне вино з кухля.

— Я роздивився річковий мур, — почав був пан Джораг. — Він на кілька стоп вищий за інші, та й міцністю не поступається. До того ж меєринці підвісили просто під зубцями вогняний припас, аби кидати нам на голови…

Дані різко перервала його.

— Ви мали б хоч попередити, що Велетів Байстрюк утік!

Мормонт насупився.

— Я не бачив потреби лякати вашу милість. За його голову я призначив нагороду…

— То виплатіть її Білобородові! Меро прийшов з нами аж від Юнкаю. Він зголив бороду і загубився серед відпущенців, аби дочекатися нагоди для помсти. На щастя, Арстан його вбив.

Пан Джораг окинув старого довгим уважним поглядом.

— Зброєносець вбив палицею Меро з Браавосу? Що це я таке чую?

— Так, палицею, — погодилася Дані. — Та він уже не зброєносець. Я бажаю, пане Джорагу, щоб Арстана було висвячено у лицарі.

— Ні!

Гучна відмова пролунала дивно і несподівано. Та ще дивніше — від обох чоловіків одночасно.

Пан Джораг витяг із піхов меча.

— Велетів Байстрюк — знаний, лютий і майстерний горлоріз. То хто ж ти такий, сивий старцю?

— Лицар, кращий за вас, пане Мормонте, — холодно відповів Арстан.

«Лицар?!» Дані збентежилася.

— Але ж ви казали, що лише зброєносець!

— Казав, ваша милосте. — Старий упав на одне коліно. — Я справді замолоду служив зброєносцем князеві Лебедину. А на прохання магістрата Іліріо — Могутньому Бельвасові. Але у роки між старою службою та новою я був лицарем Вестеросу. Я не брехав вам, моя королево, лише приховав частину правди. За цей та інші мої гріхи сумирно благаю вашого милосердя.